Надія Шевлякова

4656
Надія Шевлякова

Надія Шевлякова

VIII вікова категорія, м. Тростянець, Сумська обл., Україна
Авторська проза

Творча робота
Повість “Чорний сніг” (Надія Шевлякова)
Спогади про окупацію м. Тростянець російськими загарбниками з 24 лютого по 26 березня 2022 року

Міжнародний конкурс Алея Зірок. 19-й сезон

Щоб ставати відомими артистами, долучайтеся до програми просування талантів Alley of Stars Promo. Створюйте онлайн портфоліо за програмою Hollywood!

Про автора

Надія Андріївна Шевлякова народилася 11 квітня 1955 року. Закінчила Тростянецьку середню школу №2, а потім Харківський державний університет ім. Каразіна за фахом історик. Працювала кореспондентом районної газети, директором Будинку піонерів, вчителем історії, суспільствознавства та правознавства вищої категорії у Тростянецькій ЗОШ №4, методистом культурно-дозвіллєвого комплексу, науковим співробітником Музейно-виставкового центру «Тростянецький». Обиралась депутатом районної та міської рад шести скликань. Стала автором дитячих оповідань у багатьох республіканських газетах та журналах. Має власні друковані брошури з методичної та краєзнавчої тематики, книги дитячих оповідань та повістей. Член наукової ради та проректор Паліцинської Академії.

Щоб отримати повний електронний текст повісті, допоможіть автору на будь-яку комфортну суму від 36 грн, вкажіть свою електронну адресу, а також обов’язково зазначте в коментарі “хочу отримати повний текст повісті “Чорний сніг”“. Залучені кошти допоможуть автору рекламувати твір і видати друковану версію.


Чорний сніг

Через два тижні окупації

Дарку вели на розстріл. Гостре дуло автомата боляче впиралося в спину, а попереду крізь сльози та піт було видно розмиту засніжену дорогу, яка чомусь скакала та стрибала перед очима. Та й чи бачила цю дорогу Дарка, у якої все всередині скрутилося в одну вузьку вервечку і глевкою слиною підкотило до горла. Не те що говорити, а й дихати було важко. Ватяні ноги прилипали до землі і ніяк не хотіли йти. Якби не постійне штурляння у спину залізною цівкою, то давно б вже спинилась та охкаючи повернула б до домівки.

Думки чомусь не збиралися до купи, а безладно кружляли чорним вороном довкола голови:

– Чому? Навіщо? Куди я йду?

Ще вчора було все так добре. А може то було не вчора чи позавчора, а зовсім в іншому житті? А може то була зовсім не вона, Дарка, а хтось інший? А це наснився жахливий сон, від якого потрібно негайно прокинутись! Та ні, між лопатками вже дірка скоро буде, аж палає – боляче. У снах так не буває.

Ці ж самі нелюди заскакували кілька днів тому до Одарчиної хати. Не стукали, як звичайні люди, не гукали під вікном, як сусідки-подруги, а з гуркотом кованим чоботом трохи не вибили вхідні двері. Мабуть не знали, що вони ніколи не зачинялись, навіть, тоді, коли господиня ходила до магазину по хліб чи до сусідки ляси точити.

– Где ваші дєвки? – хрипко дихнули перегаром.

– І вам добрий день, – відповіла з посмішкою.

– Зря зуби скалишь! Вопрос не слишала? – скинув багнета молодший.

– Які ще «дєвки»? У нас таких не було.

– Врьош, клуша. Нам верно сказали…

– Навіщо вам дівчата?

– Не умничай. Скучно нам. Гулять душа тянет. – оскалився старший.

– А ми уж их и так, и едак… вертеть будем, – додав другий і хижо заржав.

Мабуть побачили, що у Дарки затремтіли руки, засіпалося підборіддя.

– Найдем, хуже будет,- пригрозили цвіркаючи папіроскою.

– Збрехали вам. Ще першим «зеленим коридором» поїхали до Полтави.

– А если найдьом? От ми тогда…- непристойним жестом показав свої наміри, звузив маленькі оченята.

– Шукайте! Будь-де шукайте!

Очиська загарбників хижо забігали по серванту, а волосаті ручиська вже відчинили та копирсалися у шафі з одягом. «Чого це у таких пуцьвірінків та такі загребущі ручиська?»,- подумала про себе Дарка.

Її онучки були майже на голову вищі від цих клятих пройдисвітів. Статні, з великими очима. У старшої Соні – блакитні, мов озера вранці, а у Насті – карі з золотинкою, як пшеничне поле перед жнивами. Вишукані риси обличчя. Довгі русі коси в обох. У Насті трохи темніші, а у Соні – світлі, як у батька. У обох стан тонкий, довгі ноги, тонкі довгі пальці рук… На конкурсі «Міс Всесвіт» обидві отримали б корони. Не для війни така краса і не для цих ненависних кострубатих зайд. Орки, вони і в Африці орки.

Жінка мовчки спостерігала за діями чужинців. На полицях у комоді та в шафі навряд чи ховалися б гарні українські дівчата. То незвані гості вже не крилися, а почали допитуватись , де сховано мобільний телефон, де приховано ноутбук чи інші цінні речі. «Так я вам і сказала, що в погребі біля картоплі, де онучки ховалися під час залпових «Градів» та танкових снарядів. А вам зась!»,- подумки вирішила змовчати, а в голос прошепотіла:

– Та з собою забрали. Навіщо мені той ноутбук? Пізно спам’яталися.

– Ну, смотрі там! – сплюнули злобно на світанковий килимок та затупотіли до виходу, залишаючи шматки багна, якого у дворі й на вулиці ніколи не було, бо йшли через городи з вулиці біля лісу.

А Дарка, коли зачинилися двері, повільно сповзла на підлогу і побачила на стіні великий календар з Богородицею та малям. Місяць тому, ще до окупації, купила плакат у міській крамниці. Тоді здалося, що Матір Божа якось особливо дивилася – трохи з сумом, трохи зі співчуттям.

– Матір Божа «Заступниця»,- підказала продавчиня, спіймавши зацікавлений погляд.

Може, вперше у житті захотіла тоді мати в домі Заступницю. Сьогодні ж трепетна душа прагнула молитися всім святим, а в першу чергу Цариці Небесній. Сльози навернулися на очі, а вуста шепотіли власну молитву, яка виливалася з серця і благословенним струмком впліталася в слова вдячності за порятунок дорогих серцю дівчаток. Відтоді щовечора Дарка складала руки біля серця і молилася Заступниці…

Про створення першого «зеленого коридору» почула випадково, коли прибігла через сусідський город на вулицю Ватутіна «для підзарядки» мобільного телефону. Електричні дроти на вулиці, де вона жила, були перебиті під час гарматних пострілів ще тиждень тому. Добре, що на сусідній вулиці побачила на стовпі ліхтар, який світився. Дівчатка ще спали, тож забрала всі три телефони, написала записку.

Перш ніж бігти через городи тричі перехрестилася, бо несподівано гримнули вибухи з боку рашистів, а на городі стриміли снаряди що не розірвалися, від «Градів» та вирви від танкових пострілів. Зазвичай ще й Наталчина собака гавкала та слідком бігла. Доводилось улещувати її словами та шматочком каші, бо хліб вже давно не пекли. Та під час вибухів розумний пес сидів у будці і лише зрідка подавав голос. Та частіше скімлив і просився до хати чи погреба.

Попередньо на останні позначки у телефоні здзвонилася з подругою по бізнесу Оленкою, до якої мчала.

Дарка вже кілька років купувала продукцію Амвею з Сполучених Штатів Америки. В ті часи були перебої з постачанням миючих засобів, або вони були поганої якості без піни та з негарним запахом, то ж екологічно чисті іноземні пральні засоби користувалися популярністю. Жінки кілька разів були на презентаціях і в центрі міста, і в Полтаві, навіть самі презентували парфуми та косметику. Кажуть, що вдало, слухачам сподобалось, бо Дарка за звичкою перечитала проспекти, вивчила кілька незвичних термінів. В Київ їздили, щоб послухати мудрих наставників з інших країн, які вдало розкрутилися та отримували мільйонні прибутки. Однак, у подальшому заробляти не виходило. Ото й увесь бізнес.

Напроти Оленчиного дому вже стояв легковий автомобіль, який був доверху завантажений збіжжям. Видно, що люди приїхали здалеку, ще й збиралися їхати далі. Як пізніше виявилося, то були родичі сусідів напроти, які чекали «зеленого коридору» з Тростянця, щоб виїхати з небезпечної окупованої зони.

Дарина спочатку не звернула на ці приготування жодної уваги. Щиро привіталася з Оленою, включила в розетки мобілки, приготувалася слухати новини, які щодня слухав по радіо чоловік Оленки Микола. «От тепер і я матиму про що розповідати на вулиці, коли вийдуть мої подруги Оля та Валя» – мрійливо усміхнулася Дарина. Та раптом запитала:

– Що то у ваших сусідів за гостини? Може у кого День народження, чи якась річниця?

І раптом почула таку новину, від якої аж підстрибнула:

– На сьогодні оголосили «зелений коридор» з Тростянця. О 9-й годині збираються всі легкові автомобілі з пасажирами, які хочуть виїхати з окупованих земель.

– А автобуси будуть?

– Які автобуси? Всі 16 новеньких автобусів з Тростянця вже погнали в расєю.

– Коли вони встигли?

– Ще на початку окупації одні автобуси були навантажені вкраденою у Тростянецьких магазинах сантехнікою, інші – продовольством та промисловими товарами з тих же магазинів.

– Мародери?

– Так, грабіжники! А ще в автобуси загрузили тростянчан, яким пообіцяли вивезти на Полтаву. А натомість вивезли людей на трасу до Люджі, тобто в зворотному напрямку, де вже стояли підбиті танки. Примусили жінок з дітьми без багажу вийти на трасу і стати живим щитом від обстрілу українськими військами. На мороз дітей…

– От негідники! Прикрили техніку жінками та дітьми… Ой, а мої ж дівчата ще сплять і не знають про евакуацію, про «зелений коридор». Дякую Оленко, Колю. Побіжу додому.

– Та ще ж не зарядилися телефони. Почекай ще трохи…

– То вже не важливо. – Крикнула з порогу, вкинула до сумки мобілки з шнурками і побігла до машини біля будинку Галатів:

– А ще одного чи двох пасажирів не візьмете з собою? Хоча б за межі Сумщини…

– Нажаль… Самі ледь влізли, а ще й собака…

Не стала витрачати час. Подумки лаяла переселенців: «Собака для них важливіша! А люди? Мої золоті дівчатка!».

У природі було щось не так. Прислухалась. Не було звичайних вибухів гармат. На центральній вулиці Луніна не гуркотіла техніка. Ще кілька днів тому Дарка рахувала кількість техніки на слух, а потім повідомляла друзям. Це було під час ротації, тобто зміні одних підрозділів іншими. Навіть автоматні черги припинились. Це було настільки незвично, що спочатку шокувало. Здавалося, що оглухла після постійної канонади.

На городі з радісним гавкотом зустрів Дружок, плутався під ногами, заважав рухатись. Не йшла, а бігла, зрідка покрикувала на собаку.

– Сонечки мої! «Зелений коридор» відкрито! Сьогодні! Збирайтеся!- влетіла до хати, швидко, майже скоромовкою розповіла, що біля стадіону, а це на іншому краю міста, треба бігти, бо вже зібралося штук сто машин, які о десятій вирушать до Полтави.

Дівчатка не лише прокинулися, а й натопили піч, нагріли воду, помили коси. У Насті вже й висохли, – мабуть, прала їх першою.

– А ми прокинулись від тиші, аж у вухах дзвенить, – підплигнула Настя.

– І у мене бринить. Чи дзвенить? Ой! Треба татові повідомити. Де мій телефон? Нехай готує машину…- це Соня.

Як добре, що до Різдва донька прислала рюкзак. Доки Соня узгоджувала свої дії з батьком, витягла з речового мішка книжки, вкинула для дівчат ще теплу білизну, рушник, мило, шампунь, «тормозок»- легкий перекус, пляшку чистої води. Примусила дівчаток з’їсти кілька ложок каші з салатом та солониною, чай з коржиками, бо скаржились, що апетит пропав…

Розгублена Соня торкнула бабусю за рукав, з розпачем у голосі видохнула:

– Не виходить.

– Що не виходить? Тато не повернувся з відрядження? Запив?

– Та ні. Ну що ти говориш? Набагато гірше – у татковій машині немає бензину!

– У мене є бензин!

Дівчата одночасно здивовано подивились на Дарину:

– Звідки?

– З дідової машини наточимо.

– А хіба там є? – радісно закружляли по хаті. Почали пригадувати, що ще потрібно в дорозі.

– Теплий плед візьміть. Згодиться в дорозі. І ще я вам каші покладу в судочок.

– Ну ба! Ти що зовсім? Не треба, як ми її їсти будемо?

– А я туди манесенькі чайні ложечки вкладу.

– Я – за! У тебе завжди добра каша виходить. Треба рецепт записати,- усміхнулася Настя.

– Записуй,- поглянула на годинник бабуся. – Коли вариш кашу, то поклади в окріп сіль, спеції, взимку гілочку укропу, а вже потім засипку. На сковорідці зроби засмажку з цибулі (якщо є, то й подрібнену моркву, перчик, сосиски…), а вже потім на сковорідку з високими бортиками висип кашу без води. Кришкою накрий на кілька хвилин на середньому вогні просмаж.

– Каша навіть без м’яса виходить добра,, я знаю, – заспішила Настя.

– У суп теж, коли покладеш гілочку укропу, то смачніше стане. Бабуся влітку та восени пучечки з зіллям прив’язує у хаті. Каже, що у кухні швидко пилом припадають, а у світлиці – ні, – підскочила Соня.

Через півгодини, доки зять порядкував у гаражі, виціджував з баку «Жигулів» останні краплі масної рідини, зв’язалася по телефону зі знайомою лікаркою Світланою Петрівною, вона супроводжувала колону на ледь вцілілій «Швидкій допомозі». Одразу переповіла Сергієві, що колона вже рушила у напрямку Боромлі. Їхатимуть у бік Недригайлова по окружній дорозі, щоб не заїжджати в Суми.

– Ми не встигнемо, бабуню…- майже зі сльозами у голосі шепотіла Настя.

– Не журись, дитятко. Встигнете. Повинні встигнути.

А у слухавці ще новини: всю колону автомашин повернули назад до стадіону – не привісили білих стрічок на машини. Потім ще двічі повертали, бо почали робити обшуки і витрушувати з салонів «Смартфони» та «Ноутбуки». Які кращі та новіші – клали собі до кишень, а де старі чи з тріщинками вкидали до металевої бочки, де вже горів не один десяток гаджетів.

Біженки

Доки була зарядка в телефоні спілкувалася з Сонею, яка похапцем розповідала про головні пригоди дня.

Дуже боялися проїжджати перший ворожий пост після залізничного шляхопроводу. Підказала їй, що за дзеркало на машині потрібно причепили білу хустину та їхали без страху далі. Зять вирішив об’їхати бічними вулицями аж до Сорочиного ярка, щоб уникнути несподіванок. Коли знову виїхали на трасу, то побачили кілька давно згорілих легкових автомобілів зі спаленими водіями та пасажирами. Не зважаючи на березневий морозець сморід висів у повітрі, бо ховати забитих не дозволяли. Дівчата дуже просили спинитися, бо до горла від побаченого підкотила блювотна маса, та водій лише зиркнув скоса зціпив зуби та додав газу.

«Краще б ми нічого взагалі не їли»,- скаржилася Соня. Зненацька на виїзді з Тростянця біля бензозаправки побачили ще один блок пост. Автоматники з червоними стрічками на рукавах суворо поглянули на пасажирів і наказали спинитися та вийти на перевірку. Поруч з постом лежало ще два трупи цивільних у синцях хлопців з виколотими очима. Тут наші дівчата вже не стримували себе… прямо з машини, прямо на чоботи прибульців…

– Вон отсюда, паршивкі!- закричав один із загарбників, мабуть якесь цабе.

А Сергій мов би чекав такого наказу, одразу рвонув з місця і їхав не спиняючись аж до Боромлі.

Пасажирки з сорому не могли підняти очі, щоб поглянути одна на одну. Для них це була найганебніша подія в їхньому житті. Так перелякатися, так осоромитись перед батьком через СМЕРТЬ незнайомих, але видно, що українських людей. До цього в їхньому житті трупи не зустрічалися, а про смерть розмови не велися. Хоча у художніх чи документальних фільмах все це відбувалося якось зовсім інакше. У житті це виглядало дуже жахливо.

– Не тушуйтеся. Водички попийте. Мені теж не по собі було. Але своїми хляками ви, можливо, врятували наші життя. Бачили, які лихі звірі стояли на тому посту. Тепер у нас все буде добре. Доб-ре, зрозуміли?

Далі їхали майже без пригод, хоча, коли стемніло, заблукали на дорозі. Щоб збити загарбників з пантелику, наші волонтери позбивали та поховали всі таблички та вказівники з назвами населених пунктів. Тому прямували й далі у напрямку Києва.

– Бензину мало, – поскаржився водій і спинився майже серед дороги.

Буквально через кілька хвилин біля них спинилася машина, поблимала фарами, а потім підбігла…Маргарита.

– Соня? Звідки? Як потрапила аж під Київ?

– Ритуся? Та ось втікаємо від загарбників. Сьогодні з дому, точніше від бабусі з Тростянця.

– У вас все добре, дядь Серьожа? – підійшла до шофера.

– О, сусідка? Ти як тут опинилася? Теж заблукала? А у нас проблема – пальне закінчується.

– Та я тут волонтеркою працюю разом з чоловіком. До заправки дотягнете?

– Волонтеркою? А чи буде тут для нас бензин?

– Для вас, дядь Серж, навіть безкоштовно! А потім будете їхати за нами до самої Полтави. Освітлення немає, то ж пильнуйте…

Після заправки довго їхали, спати зовсім не хотілося, бо всі втрьох спостерігали за вогнями Ритиної машини. Місто впізнали по рідких вогниках багатоповерхівок та тротуарах на поворотах. Спинились біля якоїсь школи, де у залі на матрацах спали такі ж, як і наші біженці, переселенці. Маргарита постукала у якусь кімнатку, пояснила:

– Тут їдальня. Ви ж, мабуть, голодні? Марино! – це вже до місцевої господині. – У нас щось є?

Знайшлися і борщ, і котлети, і смаколики:

– Вибачайте, що все холодне, бо гріти ні на чому.

Та наші мандрівниці були раді й холодній вечері, а може й сніданку, бо вже було далеко за північ. Бутерброди, проти яких так протестували, були з’їжджені ще вранці. Про кашу забули. А спинитися біля торгівельних точок вважали зайвим. Хотіли встигнути на потяг до Львова.

Чи зручно було на матрацах, чи мулько, дівчата не роздивлялися. Вони в куртках одразу після споживання смаколиків попадали на підлогу і одразу поснули. Вночі, коли стало жарко, спросоння роздяглися і продовжили перебувати «в обіймах Морфея».

Вранці їх розбудив галас із сусідньої зали, де знаходилась їдальня. Дві колоритні тітки були невдоволені, що їм не дісталося винограду. Наші біженки від окупації здивовано переглянулися: – Про який виноград іде мова? Майже два тижні жили у Тростянці без хліба та звичайних у побуті страв. Коли хазяйновита сусідка баба Оля побачила у дворі дівчат, які приїхали напередодні війни з Харкова у Тростянець, то сплеснула руками:

– Чим же Даринка вас годує? У неї ж запасів мняса ніколи не було!

Так і сказала: «мняса». А вже через годину прибігла з минтусами під пахвою: трохи курятини, п’ять яєць.

– Не здумайте бовкнути дядькові Йванові. Лаятися буде. Ви молоді, вам потрібніше – рости треба.

Бабуся сплеснула руками;

– Ну навіщо ти, Олечко? Якось обійдемося…

– Не цурайся, онучкам треба їсти.

Дарка склала харчі у велику каструлю, накрила тазом, ще й цеглину зверху прилаштувала, щоб чужі собаки не дістали. Закопала дорогоцінні харчі у сніг під вікнами, бо холодильник вже давно не працював. Потроху діставали та готували супи та каші на обід та вечерю. Цей дарунок вже скінчився. З яйцем млинці та оладки до чаю стали смачніші та поживніші. У погребі була ще картопля, а у численних банках- закатках: огірки, помідори, салати. Тоді ніхто не комизився щодо харчів. Підмітали все, ще й дякували, що все так добре.

Наступного дня прибігла Валя принесла целофановий мішечок картоплі.

– Навіщо? У тебе ж немає власної картоплі. Купуєш щоосені у сусідки. Неси назад.

– А ти подумала про дівчат? Чим ти їх годуватимеш? Добре, що мої донечки в Греції… Я ще й діду Васі принесу, але трохи менше. Вас же троє, а він один.

На очі набігли сльози. Не можна було відмовитись – образиться. Біля двору ще довго говорили про Салоніки, де вже 10 років працюють Люда з Юлею, про Угорщину, про яку мріють Соня і Настя, бо там мама. Дарка слухала, але й спостерігала за зграєю собак, які мовчки стояли біля хвіртки Світлани та Миколи мовчазного. Нарешті вони почали стрибати та потроху дзявкати. А коли з двору вийшли хлопчаки з повними сумками (торбами), проводжали їх, доки не отримали свою пайку.

Подруга теж не відривала погляду від зголоднілих тварин. Собаки на ходу хапали і миттєво ковтали шматки. Вразило, що вони не відбирали одна в одної, не гризлися, а давали можливість насититись іншим. Пси раділи несподіваному дарунку.

За десяток хат у морозному повітрі до нас нарешті дійшов ароматний трохи кислуватий запах ХЛІБА. Хліб не бачили з самого початку війни. Жінки повільно і заздрісно вдихали повітря, яке було насичене найкращим ароматом весни –хлібом.

У цей час Дарка не бачила обличчя своєї подруги, але їй здавалося, що слина текла у три струмки не тільки у неї. А думки вже були біля хрусткої скоринки свіжоспеченого хліба.

– Ми колись коричневу скоринку натирали часником з сіллю, і трохи салом. Вона аж танула у роті. – видихнула Валя.

За такими спогадами трохи свідомість не втратила, аж у очах потемніло.

А Валя, мов на зло, почала пригадувати далеке дитинство, коли з окрайцем мокрого хліба, вмоченого у мішок з цукром, вискакували на вулицю. Мама тоді ще дивувалася:

– Ну хто це накидав крихтів у цукор?

А на вулиці одразу друзі підбігають:

– А дай вкусити. Ну хоч один маленький разочок…- забули, як вранці дражнилися чи не пускали до свого гурту.

Першим діставалося подругам, потім великий шматок собі до рота. Ковтала і розводила руками:

– Все! Скінчився!

– Хліб і цукор у нашому дитинстві був у кожного, але особливо смачним був на вулиці, коли можна було поділитися з друзями або побачити очі тих, хто не просив або кому не дісталося. Хлопці відходили, ображено копилили губи:

– Та не дуже й хотілося!

– Одного разу вийшла з великим шматком хліба, а на вулиці не було дітей. Шматок виявився зовсім іншого смаку, зовсім не ласий. Ледь доїла… Валя обняла за плечі:

– Хоч ми виросли на різних вулицях, навіть, в різних населених пунктах, але босоноге дитинство було в усіх однакове.

– Ну що, тоді ходімо до Світлани просити шкоринку? – весело засміялася Дарка.

– Тоді намажемо її твоїм фірмовим грушово-яблучним варенням, – у тон підморгнула Валя, вказала поглядом на баночку в пакеті.

По хліб, звичайно ж не пішли, бо пригадали як напередодні Світлана голосніше всіх бідкалась про відсутність хліба. Нарікала, що депутатка не приносить хліба з «Тростинки». Однак, від спогадів настрій поліпшився.

Соня завжди перебирала харчами: «Того не буду. Це шкідливе, від цього товстішають». Коли у мирний час смажила пиріжки для сина, то ревнувала:

– Для нього завжди пиріжки, а для мене лише налисники…

Спогади, вони безкінечні і такі солодкі, мов рахат-лукум. Коли з вулиці зайшла в хату, дівчатка одразу оточили увагою:

– Що новенького почула? Чому усміхаєшся? – зацінила Соня.

– Зелений коридор? За кордон…- благально склала долоньки Настя.

– Не вгадали, мої красуні. У мене інша пропозиція: якщо хочете пиріжків з картоплею, то сідайте чистити картоплю.

– Я не хочу пиріжків, – це Соня, а Настя мовчки відклала детективчик, взяла ніж і розпочала процедуру зрізання шкоринки.

Треба було поспішати до смерку, щоб зайве не палити свічки на кухні. Ті свічки залишилися разом з бенгальськими вогнями, масками та іншою мішурою ще з Нового року. Тоді Соня подзвонила, що приїде святкувати вдома, а потім затримали на роботі, доручили їй корпоратив з фуршетом та забавами. Свічки так і залишились на полиці поруч з детективами, а Дарка мирно проспала новорічне привітання Президента, салюти, келих шампанського.

З свічками увечері було набагато веселіше, можна було навіть книжки читати. Електрики ж не було. Або бабусини оповідки слухати. Бабуся пропонувала книжки Михайла Шторма або Хаггарта, та до них ще не дійшов хід. Дівчата сміялися:

– За все своє життя стільки детективів не прочитали. А в тебе ціла бібліотека…

Сьогодні, а це вже два тижні від початку війни, шанувальниці книжок чекали пиріжків. Кожного разу, коли Соня повідомляла, що вже в дорозі, що скоро приїде в Тростянець, одразу ставила опару для пиріжків. Проте, більше одного смаколика онучка не з’їдала. Дарка скрушно поглядала на таз з духмяним печивом:

– Не смачні? Не подобаються? – зазирала у вічі.

– Ба-бу-ся. – надувала губи Соня. – Смачні! Дуже смачні! Але ж я не бегемот.

– Ех, де ті довоєнні часи… Де ті пиріжки? – мрійливо згадували дівчата…

Принесли миску пиріжків дідові Василю, приказали, щоб не їв усі одразу, а залишив собі на сніданок. Коли поцікавились, то вияснилось, що він їх навіть до столу не доніс.

– Та я сам не помітив, коли присів біля ганку…А їх вже нема…Ось вам ваш тазочок…

Скандал у їдальні розгортався з новою силою. Хотілося спати і заткнути роти крикухам. Коли стало не до снаги, то сердито поглянули одна на одну і знехотя пішли до їдальні. Маринка з подругою, ковтаючи сльози, чистила картоплю.

– Допомога потрібна?

– Головна проблема – оті тітки, – кивнула на хамовитих жінок. – Кожного дня до сліз доводять, сміття розкидають, можуть картоплю комусь на голову висипати. А ми ж тут навіть платні не отримуємо…

– Покиньте їх та йдіть геть, – порадила Соня, яка вже встигла почистити кілька картоплин.

– Або примусьте допомагати, -додала Настя, вкидаючи чергову картоплину до казана.

– Не можемо ні вплинути, ні примусити, – похитала головою Марина. – Ті дві «Дриндичихи» щодня як не трандять, так торохкотять, ще й руки розпускають. Ми не маємо права сперечатись, а ось переселенки вже їх і шпетили і умовляли, як об стіну горохом. З усіма перегризлися.

– А не кидаємо пост тому, що дуже шкода діточок, які ще сплять у залі після бомбардувань у Сумах та Херсоні, шкода молоденьких мамочок з немовлятами…- додала її напарниця.

– Ганька та Тетяна не витримали цих щоденних криків. Перейшли на інший пост з того боку залізниці. – зашепотіла Марина.

Пізніше вияснилися подробиці збиткувань над молоденькими працівницями. Волонтерки від спонсорів отримували субпродукти, овочі та фрукти і з самого ранку готували їжу для біженців. Інколи забігали маленькі діти, питали чи можна і брали фрукти з тарілок. Діти є діти, їм важко відмовити, це ще добре, що прибігають. Бачили діточок, які схожі на старичків – сидять і дивляться змертвілим поглядом – видно, що сьорбнули не один фунт лиха. А цим хамовитим бабам хоч би хни.

Коли ґвалт відновився, наші дівчатка мовчки підійшли до крикух, голосно погострили ножі один об одного, якими чистили картоплю. Мабуть, обличчя у наших дівчат після безсонної ночі були не зовсім радісні, а більше похмурі та й очі від недосипання червоні. Дивилися з-під лоба, тихо крутили в руках ножі, і раптом Настя сонним та хрипким голосом тихо запитала:

– Кому тут фруктів не дісталося? Он у вазах – мандарини, яблука…

– Ви-но-гра-ду…- прозаїкалася одна з крикух.

– Сонька! А чи не покликати нам батяню?

– З монтировкою? – вступила в гру сестра.

– Еге ж! З кувалдою… Треба йому трохи розім’ятися, а то лише біцепсами зайве крутить.

Дівчата ще договорити не встигли, коли від скандалісток і сліду не лишилося. Жінки прудко забігли в спортзал, де спали, прихопили свої речі та зникли в невідомому напрямку. Волонтерки-годувальниці спочатку здивовано дивилися на нових подруг, а потім щиро засміялися, коли спостерігали фінал сцени, вдячно поглядали на сестричок, запросили їх до столу снідати.

– Не можемо. Нам ще батяню треба погодувати. Він у машині спить. Мабуть змерз там, мов бобик,- поскаржилась Соня.

– З монтировкою?- усміхнулася Маргарита, яка спостерігала цю сцену від дверей.

– І кувалдою, – засміялася Соня.

Підходили інші біженки. Стиха розповідали про негаразди та проблеми виїзду з окупованих територій. Кілька тростянчанок розповідали про найважчий перший «зелений коридор», по якому втікали тисячі переселенців на своїх автомобілях 10 березня.

– Над нами окупанти відверто збиткувалися. Після того, як лідери рушили від стадіону до виїзду з міста, аутсайдери чекали своєї черги, а передніх вже повернули назад. Кілька разів повертали, доки не здогадалися повісити білі прапорці на машини, – почала розповідати бабуся з онуком на колінах.

– Ми багато годин стояли біля кожного з блокпостів, – бідкалася Віра з неслухняним немовлям. – Колона рухалась дуже повільно. Спинити потік машин не намагалися, але могли знайти якийсь надуманий привід для зупинки, кілька разів стрельнули у повітря.

Настя пригадала трупи на дорозі і одразу ж побігла до туалету. Прийшла з блідим обличчям ще мокрим від вмивання. А тиха розмова не припинялася.

– На блокпості біля Боромлі ми стояли 7 годин. Назад їхати теж забороняли, хіба що вже дуже погано комусь ставало, – прошелестіла Ганна з Перекалок.- Перед другим поверненням у всієї групи людей забирали смартфони.

– Мотивували це спочатку якимось наказом про заборону вивозити техніку та особисті речі, а потім забували про цей наказ. – додала Світлана.

– А у нашому випадку телефони одразу ж кидали у вогонь діжки, де не переставало горіти полум’я. Інші речі, наприклад ,ноутбуки, годинники, дорогі гаджети та взагалі все, що подобалось загарбникам, забирали собі і не крилися з цим. – вніс поправку підліток.

– А в нас ліжка підстрибували, коли вибухали снаряди,- прошепотіла Соня.

– І посуд у серванті дзвенів, – відповіла тихенько Настя.

– Добре, хоч тут не чути вибухів, – перехрестилася бабця і витерла сльозу. – Вилякали дитинча. Тепер не плаче, але й не розмовляє.

– А ми перебували у контакті з лугандонами. Вони були на блокпостах за Боромлею. Ці виродки мов несамовиті обкурені чи п’яні матюкалися, репетували: «Ми вісім років терпіли, тепер отримайте й ви» і розкидали речі з машин, намагалися спровокувати бійку. – знову пояснила Віра.

– Вибачаюсь, а лугандони – це матюк? – перепитала Настя.

– Та ні, це характеристика запроданців з Луганщини, – гойдала на руці немовля Віра. – Ще та сволота! Паспорт подивився і у наступну машину вкинув. Ледь знайшли на наступному привалі.

Вже після сніданку, коли дівчата з сміхом розповіли таткові вранішні пригоди, він набурмосив брови:

– Вас ні на хвилину не можна залишити без нагляду!

– Таточку, все добре. Скандалістки вже повтікали, – заглянула йому в очі Соня. – Вони ж не побачили, що ти худий і без біцепсів.

– Ображаєш. Хоч худий та не миршавий. Дівчата, давайте мислити логічно. Ви що збиралися зробити після сніданку?

– Поспішати на потяг до Львова,- одноголосно відповіли дівчата. – А потім до мами в Угорщину.

А Соня конкретно додала:

– Рита детально розказала як влізти в потяг, у скільки він рушатиме…

– Не повториться прокол з тими квитками до Мукачево, які електронкою купили ще на 25 люте?

– Ми ж не винуваті, то війна… А тут потяг безкоштовний.

– Однак, повернемося до наших баранів…

– До кого? При чому тут вівці? – перервала батька Соня.

– Ой, не дуркуй. Слухай запитання. Куди за логікою поїдуть скандалістки? Правильно. Вони теж поспішатимуть на потяг, щоб поїхати за кордон. Таким чином, ви з ними зустрінетесь де? Правильно, у вагоні. І ще не відомо, що вони вчинять там…

– Ти ж нас вчив, що на кожну силу є інша сила. Що найбільші бешкетники слабаки, бо вони під своїм бойовим виглядом ховають свій страх. Та цих буянок треба було вже давно поставити на місце, – з пристрастю на одному подихі випалила Соня.

– Скільки вони шкоди принесли своїми витівками біженкам. Уяви, за переселенок нікому заступитися – їхні чоловіки на фронті. Страх за дітей, яким можуть вчинити шкоду, стримує матусь від рішучих дій – пояснила Настя.

– І що тепер робити? – скрикнула Соня. – Чекати наступного потягу? Чи взагалі відмовитись від поїздки? Та й чи буде наступний потяг безкоштовним?

– Вас не переспориш. Звичайно ж їхати. Але зі мною.

– А машина?

– Вгадайте з трьох разів – хто мені дорожчий: машина чи хтось інший? Правильно. Машина залишиться на площі біля вокзалу. Побачите, там їх сотні. Все буде гаразд.

Королева Марго

… Таку кількість народу, яка скупчилась на вокзалі, наші мандрівниці бачили хіба що в кіно про громадянську війну. Гамір, стогін, крики розпачу та перегукування… У бабусі Соня залишила гарненького персикового кольору котика, якого везла аж з Харкова. На пероні у ошийниках, у корзинках та під пахвою тримали своїх улюбленців переселенці. Ні з ким було їх залишити вдома. Інколи кидали повні чемодани одягу, а тваринок тягли у вагон.

«Раніше, під час громадянської війни минулого століття можна було залізти на дах вагону, ще й якісь мішки-чували туди затягти. Цього року березень був таким холодним, що навряд чи у вагоні можна було зігрітися, а щоб на даху висидіти кілька годин, то взагалі було б не можливо. Люди б просто перетворилися в бурульки.» –Так думала Настя, розглядаючи натовп, а Соня вже тягла її за руку до останнього вагону, де грузили вугілля та чубики дрівець. Тому там людей майже не було.

Як і консультувала Рита, вони дружно назвали ім’я провідниці та зайшли до вагону, який вже до половини було заповнено паливом. Як не дивно, на вільних від палива полицях вже сиділи пасажири. Діти не плакали, не бігали, а розумними очима позирали довкола, міцно тулилися до мамунь.

– Любов Іванівно! Вам привіт від Маргарити! – звернулися до провідниці.

– Як там наша Марго?

– Чому Марго? У нас її так ніколи не називали.

– А це у нас тут трагі-кумедна історія відбулася… Я вам пізніше її розповім. Про нашу Королеву Марго… Зараз роботи багато. У моєму купе трохи тепліше. Йдіть туди. На дровах зможете сидіти?

Колоті дрова ще дихали морозцем, смоляним ароматом лісу та новорічного свята. Проте, доки титан не розгорівся, було дуже холодно, тому звично загорнулися у плед і всілися на верхній полиці. Покликали татка, але він лише заперечливо похитав головою і вмостився біля дверей. І не дарма.
Коли потяг рушив, Любов Іванівна зайшла до купе:

– Ну що, кізочки, вам там зручно?

– Чому це кізочки? – обурилась Настя.

– Тому, що гарненькі та спритні. Он як гарно умостилися…

– Ви казали про Маргошу розповісте. – нагадала Соня.

– А, ви про Марго? Тут у нас пасажири їхали з невідомої місцевості. Почали всім турчати про принади «рускаго міра», вади нашої мови, розбещеність українок.

– Одразу видно, що з ворожої країни, – докинула Настя.

– От інші пасажири й почали з ними сперечатися. Та даремно, лише час гаяли. Трохи не побилися. Я дуже хвилювалася, щоб не викинули супостатів з потяга, або, не приведи господи, що б не вбили.

– Не викинули? Не вбили?

– Та нащо мені такий гріх на душу?

– Не томіть, Любов Іванівно. Чим завершилась вся ця катавасія?

– Вирулила ситуацію Маргарита. Вона так цикнула, що всі змовкли і розповіла дві історії. Одну анекдотичну, коли подзвонили з раші в Одесу, запитали як у Одесі ООН воює, а їм відповіли, що рашистський корабель потопили, Кантемирівську танкову дивізію знищили, 70 тисяч русні забили… «А що ж ООН?» – запитали. І отримали відповідь: «ООН ще не прийшла»…

Дівчата дружно розсміялися, а Соня навіть на телефон записала, що б маму насмішити в угорській Татабанії.

За вікном вагону свистів вітер, від титану віяло домашнім теплом, закипав гарячий запашний напій. «Липа з материнкою та чебрецем»,- пояснила жінка. У двері купе зазирало вже з десяток пасажирів – притягував аромат халявного чаю. Не вірилося, що у країні війна, доки не почули скрегіт гальмів і потяг не спинився серед засніженого поля. Погасло світло.

– Повітряна тривога, – повідомив хтось стиха. – Бомблять Харків і Сумщину. Під загрозою Полтавщина та вся Лівобережна.

– От скотиняки! – От негідники! – Анцихристи,- Щоб вони пропали,- лаялися звідусіль.

Не дивна реакція людей, бо у кожного своя історія, свої втрати і сльози. Вони ще тоді не здогадувались, що потяг чухкатиме до Львова ще не одну добу, спиняючись, то в лісі, то біля пагорбів, то у чистому полі.

– А другу історію? – не вгавав очкарик.

Дорослі отетеріли від несподіванки. А жінка включила ліхтарик та нічне освітлення по вагону і продовжила:

– Коли всі заспокоїлись, агенти кремля заховалися в куток і замовкли, Марго повідала приклад справжньої дружби, яка заслуговує слів вдячності та пошани. Повчальна історія.

– Бабуся завжди хвалила Риту за потяг до історичних фактів,- сказала Соня. – Вона ж вчилася в нашій школі. Там бабуня 30 років історію викладала.

– Так от слухайте. Маргарита розповіла про часи фашистської окупації, коли у Освенцимі готували до страти хворого старого єврея Зигмунда Фрейда. Двох його сестер вже стратили у газових камерах. Книги Фрейда палили у всіх містах. А в цей час його вірна подруга та пацієнтка графиня Марго, правнучка Наполеона, звернулася до абверу про помилування відомого вченого.

– А ви, фройлян, віддайте два своїх палаци і ми відпустимо старого, він все одно скоро помре, – заявив партайгеноссе. Аристократка не вагалася жодної хвилини, підписала документи про відчуження власності, врятувала Фрейда. Коли він приїхав в Англію, вона наказала розстелити для нього червону оксамитову доріжку, як для Бонапарта, подарувала вченому квіти та заміський будиночок. Вони були просто друзями…

– До чого тут Фрейд і Марго? У Києві бузина – на городі дядько..– уїдливо запитав хлопчина в окулярах, який разом з іншими стояв біля дверей, дослухаючись до оповідки.

– Це про те, що не той друг, що клянеться у дружбі, а потім стріляє тобі в спину…- почав пояснювати Сергій. – Все свідоме життя я чув, що наші сусіди зі сходу – наші брати, що тільки з ними ми будемо у щасті та добробуті…

– Во – во, – додала провідниця, – і Марго так казала.

– А насправді виявилося, що нам брехали. Брати так не чинять. Вони все життя жили, мов свині (хай пробачають мені ці тварини), так і нині в гівні. Заздрять нам. Правильно? Самі не можуть створити собі добротні умови, то йдуть до інших і руйнують, вбивають, ґвалтують. Ми ж не перші… – продовжив чоловік.

Соня здивовано подивилась на тата. Так довго та доладно він ніколи не говорив. Коли ще 5 років тому вони з бабусею готувалися до вступу до вишу, то Соня була вражена, що вся Європа без виключення мала родинні зв’язки з Київською Руссю – Україною! За 100 років до заснування села Москов.

Це не придумана історія, це факти. Історична картина (їй близько тисячі років), увіковічена в Софії Київській –найвеличнішому храмі давнини. Там зображено чотири славетних королеви: Франції – Анна, Угорщини – Анастасія, Норвегії, а потім Данії – Єлизавета, Англії – Агата. Всі вони доньки Ярослава Мудрого, великого князя Київської Русі. В цей час чоловіком Польської принцеси був їхній брат Ізяслав, королевою – сестра батька. Інший Володимир був чоловіком принцеси Німеччини. Мама їхня була принцесою Швеції Інгігердою, брати якої були королями Швеції і Данії.

Соня лише подумала про доньок Ярослава Мудрого, а очкарик Саша вже примружив очі і почав розповідати про них:

– А звернемось до наших королев, бо кожна з історій про них – це Голлівуд відпочиває! Чи знаєте ви, що покійна королева Англії Єлизавета – потомок нашої королеви Агати?

– Гониш? – недовірливо запитав ще один хлопчина, якого називали Жоржик.

– Я читала про це, клянусь! – підняла долоню догори Соня.

– Чи не тому Англія вірний друг України у ці страшні часи? Чого лише Борис Джонсон вартий! – підтримав хлопчину Сергій.

– А донька Агати Маргарита стала не лише королевою Шотландії, але й її святою! Бо за життя найбільше храмів Божих побудувала і добрих справ зробила. А далі і Річард Хоробре серце і Марія Стюард – з нашим, тобто Агатиним, королеви з Києва корінням! – встряла в розмову Настя.

– А ми поїдемо далі у Францію. Там біля Парижу наша тітка живе, – чомусь з сумом констатував Жоржик.

– А чому ж такий сумний?

– Бо вдома залишилось багато друзів і…Розбитий вщент будинок.

– Тоді передавай привіт президенту Макрону. Йому варто нагадати про легендарну Анну Київську, яка стала королевою Франції, знала чотири мови, вміла читати й писати. ЇЇ чоловік король Людовик ХІІІ був безграмотним. Вона привезла Євангеліє, написане у Києві, на якому присягали чи не всі королі Франції. Кров королеви Анни текла у 18-ти королів Франції (!) – майже проспівав Саша.

– А я читала, що саме французький уряд врятував від руйнування святу Софію від московського мракобісся, – додала дівчинка з русявими кісками і засоромилась від надмірної уваги.

– Як це? – здивувався Жоржик. – Та кажи вже, не тягни кота за хвіст.

– У 30-х роках Сталін наказав зірвати цей старовинний храм з унікальними фресками. Диво архітектури викликало жабу у московських безбожників. Вже й вибухівку заклали, – тихо підтримала доньку її мама,- І раптом ультиматум від Франції:

– Якщо посмієте спаплюжити портрет нашої легендарної королеви Анни, зруйнувати витвір рук батька нашої королеви, наша країна розриває дипломатичні відносини! Одразу ж!

– Ось такі рішучі були попередні французи! Корінням були від Жанни Д’арк, а не Ліпена! Ось так французи і врятували нашу Софію! Їм би ще тепер мову ультиматумів щодо путлера вивчити!

– А ми в Угорщину поїдемо, до мами. Вона там на заводі працює вже 5 років. – чомусь сказала Соня.

– Анастасія Ярославівна в Будапешті врятувала від смерті угорського короля, свого чоловіка Андруша. Бо на той час Київська Русь була найбільшою і найвпливовішою державою Європи. ЇЇ заступництва чекали і інші країни.

– Не визнавала жодних ультиматумів королева вікінгів Єлизавета, рідна сестра згаданих королев. Ну ви ще чули десь, щоб одна жінка стала за життя спочатку королевою Норвегії, а потім Данії? А наша Єлизавета стала і ще й доньку королевою зробила. А ще врятувала принцесу Англії сироту Гіту від ненависного шлюбу… і послала… ну як руський корабель найгрізнішого самодержця, який спробував їй погрожувати, а потім віддала ту англійську принцесу Гіту за Київського короля Володимира Мономаха!

– Бачите скільки у нас англійського, французького, нормандського, датського, шведського, польського, норвезького, угорського, де тут російське? – риторично запитав Сергій

– Ось яке у нас, українців міцне Європейське коріння. Воно вже було, коли ще не було москви, якій лише 800 років! – схилив голову Саша.- А Києву -1500!

– Та брати у нас є. З інших різних країн нам простягли руки з допомогою. Прикро, що все ж ми втікаємо, хоч і до західних міст, але там нас чекають. Поки що ми всі біженці зі своєї зраненої, сплюндрованої країни, до якої прийшли загарбники, які гірші за гітлерівців, – висловилась з запалом Настя.

– Гірші за фашистів? – перепитав хлопчина.

– Від того, що ми побачили, коли їхали сюди, здуріти можна. Це жах. Це звірства. Та де там. Звірі так не вчиняють. – додала Соня, яку аж пересмикнуло.

– Так от, – продовжила Настя, – нас добрі, хоч і незнайомі, але справжні друзі чекають у Польщі, Німеччині, Угорщині, Литві… Для нас, бездомних біженців, готують безкоштовні готелі, їжу, одяг, бо розуміють, що в наших кишенях лише документи та вітер свище, як потяг до волі.

– Хтось має сумнів, намагається нам вказувати пускати нас в Європу чи ні? Та в нас тепер тих Річардів Хоробре Серце – мільйони! Єлизавет і Анн, Агат і Анастасій – не менше! І те, що розбрелись вони у час воєнного лихоліття біженками – то тимчасово! Вони ще стануть королевами! А Україна – членом Євросоюзу. А хто сумнівається – розкажіть їм ось цю історію! І те, що Київ дав 158 королев і королів Європі! І ще дасть! Віримо і діймо! – завершив Сергій.

– Нас підтримують. Значить ми переможемо. – сказала Любов Іванівна, потім усміхнулася: – Ось чому Маргарита стала Королевою Марго. Вона ще й приказку нову придумала: «Якщо сусідські таракани приповзли на вашу кухню, то це не значить, що вона належить їм. Навіть, якщо вони проведуть там референдум!»

– О, Ритка в курсі останніх новин про спроби референдуму в Херсоні. – усміхнувся Сергій. – Це їм не Крим та Донецьк, де був не великий вибір: голосувати чи померти.

– Під дулом автомату роздумувати не приходиться,- скрушно похитала головою провідниця.

– Не здогадувалась, навіть, що Ритка така популярна на Полтавщині! – здивовано округлила очі Соня,- таке скромне, тихе, у веснянках дівчисько…

– А що стало з тими, що варнякали про «асвабадіцелей»? – не втримався пацан.

– А їх на наступній станції забрали для пояснень. – повідомила залізничниця. – Зрештою, я їх більше не бачила, хоча не дуже й хотілося.

Замислені пасажири розходилися по вагону зі склянками чаю та тихим смутком у серці. Наші дівчата вирішили трохи поспати, хоча Настя постійно смішила Соню, що б та хоч трохи забула побачені жахіття. Вона була налякана не менше, але прагнула й сама трохи заспокоїтись. Мабуть не раз ще здригатиметься уві сні…

У потязі

Зі скандальними жінками, що грубо галасували у Полтаві, наші мандрівниці зустрічалися ще двічі. І двічі трохи не поплатилися життям.

Вже наступного дня, коли потяг вдесяте спинився серед природи, діти у вагоні почали спочатку несміливо, а потім все частіше нарікати та нидітити. Дорослі ж одноманітно буркати на них, бо вже й самі знудились. Через тоненьку стінку від вагоновожатої було чути, як молоденька матуся квоктала біля своїх малих. Якщо трирічний розумів і стримувався, то меншого вкоськати було не просто.

Коли Любов Іванівна з Сергієм почали перекидати дрова ближче до титану, старшенький вчепився за мамку, заліз під ковдру:

– Сховай Женьку. Біжи! Знову бомблять. Сховай швиденько братика. Він маленький, сам не побіжить.

Малюк не розумів, чому мама завжди стривожена з товстою валізкою, не поспішає в укриття, чому не тримає його міцно за руку. Навпаки примушує спати, коли не хочеться.

– Не панікуй. То не танки, то дрова…

А малий Женька не призвичаїться до тиші, не розуміє, чому довкола багато чужих незнайомих людей, чому галасують діти, чому каша у пляшечці холодна, хоч мама гріла її на своїх грудях… Тому маленький спочатку тихо каверзів, а потім розкричався, мов несамовитий. У вагоні глухо назрівав скандал.

Першою не витримала Настя. Вона тихо сповзла з полиці, бо всі суглоби вже затерпли.

– Не чіпай їх,- смикнув за руку Сергій.

– Я тихо.- прошепотіла дівчина.

А вже за хвилину наспівувала у сусідньому купе:

– Глянь, руденька білочка
Скочила на гілочку.
І ми з нею скачемо,
Більше ми не плачемо.
Ой! Який чудовий сміх.
Білка нам дала горіх! – витягла з кишені горішок, ще й пострибала. Дитина спочатку усміхнулася, а потім заляпала в долоні.

Коли Соня згори заглянула до сусідів, то побачила усміхнені личка малюків.

– Треба і мені трохи розім’ятися, – кивнула батькові на звільнене місце і сплигнула з полиці.

Татко розпрямив ноги на полиці і блаженно потягнувся, навіть очі закрив. А до Соні старшенький малюк прихилився і зашепотів: «Женька їсти хоче.»

– А ти? Як тебе звати?

– І я. Я – Денис. Ми ж не сподівалися, що так довго їхатимемо.

– А в мене є печенюшка. Будеш? Кашу, нажаль, ми вже з’їли ще вчора.

– Ага. – І обома руками схопив смаколик.

Соня була здивована, бо замість того, що б запхати наїдок до рота, малюк віддав його меншому братику і з надією подивився на добру тьотю.

– А більше нема. Навіть у Люби та Насті нема, бо все пороздавали. Тобі особисто пісеньку заспіваю. Лише для тебе, бо вражена, що ти поділився з братиком. І Соня хрипко з незвички тихенько заспівала: – Малювала зранку мишка
Три цукерки, два горішка.
А в обід в куточку сіла
І смачний малюнок з’їла.

До купе стали заходити інші дітки. У проході за меншою сестричкою стояв уже знайомий нам очкарик.

– А можеш ще трохи поспівати, он для тієї дівчинки з кісками, та й не лише для неї? – Благально заглянув у вічі Данька, бо побачив притихлого братика і маму, яка намагалася усміхатися.

– Можна. Слухай. – В лісі є зелена хатка,
Там поснули ведмежатка,
А найменший вереда
Своїй мамі набрида.
Каже: «Я не хочу спати,
Утечу вночі із хати,
Якщо меду не даси,
Хліба, сала й ковбаси!»
«Люлі-люлі, треба спати,-
Над синком шепоче мати,
Як заснеш — тобі усе
Сон в корзині принесе».

– Гарно заливаєш, – кинув «комплімента» височенький хлопчина, мабуть школярик з молодших класів школи.

– А ти мабуть з Луганську? Вгадала? Для тебе теж пісенька є,- усміхнулася Соня: – Засмутилось кошеня,
Треба в школу йти щодня.
І придумало умить,
Що у нього хвіст болить.
Дуже мудра кішка
Придумала нишком:
“Ця хвороба не проста,
Треба різати хвоста”.
Кошеня кричить :”Ніколи!
Краще я піду до школи!”

– Гарно, тільки це не про нас. – скрушно зауважив очкарик. Ми б з задоволенням побігли до школи, бо остогидло вже онлайн-навчання: то світла немає, то інтернет зник, то зарядити мобільника ніде. Доводиться всією сім’єю розбиратися у прикладах та задачках, бо з нашим дідусем-академіком вже не подужаємо.

Дорослі заусміхалися, ховаючи очі від дітлашні, а ті вже почали згадувати-мріяти про футбол, друзів, приколи на уроках…

Малий Женька вже почав куняти в мами на руцях, то ж Настя жестом попросила дітлахів повернутися на свої місця. А сама тихенько заспівала:

– Котику сіренький, котику біленький,
Котик волохатий, не ходи по хаті,
Не буди дитяти. Дитя буде спати,
Котик воркотати. У кота – воркота, у дитини – дрімота…А тепер тихенько на в шпиньках ідіть до мам, що б не збудити Женьку. Діти, які перед цим галасували та голосно тупотіли, тихенько пішли у власні купе.

– Ви мабуть вчилися на педагогів? – Запитала матуся, коли вклала дитину на ліжечко.

– Та ні, Соня в минулому році закінчила Харківський автодорожний, а Настя тільки на другому курсі університету, майбутній юрист. Хоча підробляти доводилось у дитячому садку.

– Дякую вам, у вас талант і великі здібності до роботи з дітьми.

– То все пісеньки нашої бабусі, яка залишилася в окупації. Вона педагог від Бога.

Бабуся не знала тоді, що вночі якісь дурисвітки намагалися поцупити теплий плед та Настин рюкзак. Можливо у зловмисниць були ще якісь зловісні наміри, але наш пильний охоронець швидко зорієнтувався і боляче вдарив нападницю полінякою. Подальших спроб нашкодити біженкам не було. Принаймні до кінцевої зупинки потяга.

Мов рідні, прощалися на пероні пасажири. Телефонами обмінялися ще у вагоні, допомагали переносити сумки та дітей, бажали один одному швидкої перемоги та поверненню до рідних місць. Ще на пероні зустрічали волонтери та волонтерки з чаєм та бутербродами, з табличками «Везу до Польщі», «Краків-Варшава», «Братислава». Дівчат насмішила табличка «До Берліна» німецькою мовою. Вони переглянулися і скоромовили:

– Як в старі добрі часи війни минулого століття.

Вже виходили на привокзальний майдан, коли за куртку Соні посмикав очкарик з потягу:

– Вас «пасуть».

– Що роблять? – не зрозуміла Соня.

– За вами спостерігають. Ви що детективів ніколи в житті не читали? – обурився онук академіка.

– Хто? – і дівчата почали роззиратися довкола.

– Та не крутіться, мов швайки. Не видавайте себе, – спинив хлопчик.- Он ті жінки, що базарять з військовими. Вони щось замишляють. На вас показують.

Дівчата озирнулися і сполотніли. Біля колони їх видно ганебно обмовляли вже відомі нам скандалістки, бо з кожним словом чи жестом військові похмурніли, діставали рації та поривалися бігти.

– Ці клуші вже були в нашого вагоні. Я їх запам’ятав. Я чув їх. Ви хороші, ви правильні, ви не винні. І я вам допоможу.

– Ти не заблукаєш? Де твоя мама?

– Зараз прибіжить на виставу, – засміявся хлопчина і побіг до військових. Краєм ока Соня побачила, як малий вчепився у військового.

– Мама, де моя мама? Знайдіть мою маму! – волав малий зі сльозами. Кінця вистави дівчата не побачили, бо повернувся батько, який чув уривок розмови, зі східців побачив небезпеку. Він саме повертався з довідкової, де розпитував про потяг на Мукачево, а потім на Угорщину. Він зрозумів, що обмовляння у військовий час може дуже дорого коштувати, доки розберуться, доки чекатимуть відповіді з окупованої місцевості, оцінив обстановку і миттєво вирішив все ж іти назустріч небезпеці:

– Вони мене не знають в обличчя.

– Зате запам’ятали твій дубець. Поглянь на гулю на лобі у тітоньки, – кивнула Соня. – Краще біжи на другу колію. Бо потяг на Полтаву скоро відправлятиметься. А на Мукачево ще чекати години три.

– А ви?

– Не пропадем. Ми розділимось і зустрінемося вже біля потягу. І молодки побігли до зупинки, вскочили в різні вагонетки, які їхали в протилежних напрямках – шукай вітра в полі!

Пишіть, якщо цікаво, що буде далі 🙂

ВСІ ТВОРЧІ РОБОТИ ДОДАЮТЬСЯ В НАЦІОНАЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ ФОНД

НАЙКРАЩІ ТВОРЧІ РОБОТИ ДОДАЮТЬСЯ В МІЖНАРОДНИЙ ЗОЛОТИЙ ФОНД ТВОРЧОСТІ

Віртуальні нагороди учасників Алеї Зірок

Меценатська нагорода на Алеї Зірок

Ви можете подарувати Меценатську нагороду (одну чи декілька), яка з відповідними цифрами з'явиться на сторінці учасника, а кошти працюватимуть на просування талановитої людини (колективу).
Хто вже отримав меценатську нагороду?


НАЦІОНАЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ ЧАРТ: ГОЛОСУВАННЯ ЗА УЧАСНИКІВ (натисніть)

    ГОЛОСУВАННЯ

    Ви можете проголосувати за цю творчу роботу. Це чесне кваліфіковане аргументоване голосування за творчі роботи учасників Національної творчої екосистеми Алея Зірок України для Рейтингу Алеї Зірок та Національного Творчого Чарту. Просимо шановних виборців ставитися до оцінок і коментарів відповідально. Ваші оцінки розглядатимуться поважним журі Чарту, продюсерами і талант-менеджерами, і можуть суттєво вплинути на творчі, організаційні і фінансові пропозиції артистам. Журі може додатково поспілкуватися з вами про ваш вибір.

    Також ви можете допомогти таланту фінансово. Така допомога прямо не впливає на головний рейтинг, але додає реклами учаснику, робить талант більш відомим. При цьому грошова допомога впливає на спеціальний рейтинг підтримки, де рейтингуються таланти, що отримали допомогу меценатів. Також ви можете подарувати таланту Меценатську нагороду.

    Ваша оцінка творчих робіт (обов'язково) ↓

    Чому ви оцінили саме так? (обов'язково) ↓

    Ваші побажання артисту ↓

    Кого ще ви рекомендуєте подивитися/послухати журі Чарту?

    Ім'я артиста, назва колективу ↓

    Посилання на відео, аудіо, фото, акаунт ↓

    Подарувати таланту Меценатську нагороду

    Star Chart: Рейтинг Алеї Зірок

    Також: Національний Творчий Чарт

    Наші Facebook групи: Алея Талантів і Алея Зірок ВЗЯТИ УЧАСТЬ В КОНКУРСІ

    Допомога талантам

    Ви можете допомогти таланту, додавши свій внесок на створення творчих робіт і просування українських артистів. Так ви стаєте співпродюсером і співменеджером талантів Алеї Зірок України. Долучайтеся!
    ДОПОМОГТИ ТАЛАНТУ
    МЕЦЕНАТСЬКИЙ РЕЙТИНГ
    ПРО КОНКУРСИ. Алея Зірок | Alley of Stars – творчі конкурси міжнародної мережі Constellation World Talent Network і творчої платформи “Алея Зірок України”. Учасники отримують фахове оцінювання, коментарі майстрів, призи, а також просування і рекламу в Україні, Європі і США. І додаються в продюсерський каталог талантів України, рейтинговий каталог найяскравіших зірок України, в національний творчий чарт. Конкурси ідеальні для атестації в Україні. Докладніше (положення і заявка).

    Всеукраїнські і міжнародні конкурси в Творчій екосистемі Алея Зірок України.

    __________

    ЗОРЯНИЙ ЖУРНАЛ

    Персональні сторінки творчих людей і колективів в Зоряному журналі. Покажіть ваш талант світові. Долучайтеся прямо або через будь-який наш конкурс сьогодні!
    Зоряний журнал талантів України і світу | Star Journal by AdverMAN

    СЬОГОДНІ В ПРОМО

    ДОЛУЧАЙТЕСЯ

    Обрій в її очах

    Я відчувала те саме

    Дівчинка з Місяця

    Ілон Маск – марсіанин