Віолета Заєць

Творчі роботи

Про талант

Віолета пише про себе: “Хист до малювання в мене був виявлений ще в дитинстві. Мої батьки дуже підтримували мене в цій справі, як мама, так і батько, але особливо батько, тому що він також художник-самоучка, який малює свої картини маслом. Він не раз навчав мене в дитинстві, як правильно розтушовувати, передавати плавність кольорам і відтінкам. Він також казав, що краще поки що змальовувати з картинок, щоб формувалася фотографічна пам’ять. Я прислухалася до його порад і ще з першого класу в школі робила виставки своїх картин, якими захоплювалися всі учні нашої школи та навіть вчителі. На них мене надихала моя подруга Олена. Вона завжди раділа за мої досягнення і підштовхувала мене до того, щоб я робила такі виставки.

У школі всі знали мене як творчу особистість, тому що, крім малювання, Бог наділив мене вокальними даними, поетичним баченням, чудовим музичним слухом, прекрасною уявою і фантазією. Тому в школі я в’язала спицями, гачком, вишивала хрестиком і бісером, співала і писала вірші та пісні. Якщо коротко, то я брала активну участь у всьому, що тільки можна було, і де тільки могла.

Я брала участь у багатьох конкурсах з малювання і не раз займала призові місця. У своєму місті, ще будучи ученицею Солгутівського ліцею, я була вже досить відомою, тому що з часом почала брати участь у виставках картин на День міста. Люди з задоволенням насолоджувалися моєю майстерністю та були вражені неймовірною технікою виконання малюнків.

Зараз я відома більше як художниця-портретистка, адже на даний період життя приймаю багато замовлень від людей саме на портрети. Проте я не обмежуюся лише цим, я розвиваю і реалізую себе в різноманітних жанрах і стилях, куди входять також пейзажі та натюрморти. Але найулюбленіший мій стиль – це реалізм. До того ж малюю в основному лише олівцями. Раніше малювала звичайними не професійними, а зараз мер міської ради Роман Тарасович Волуйко і мої сестрички подарували мені досить не погані, якісні олівці, за що я дуже їм вдячна! Я люблю сидіти годинами і займатися деталізацією малюнка, хоча це для мене дуже важко як фізично, так і душевно, але я усвідомлюю, що воно того варте.

Коли вже по завершенню роботи дивлюся на свою картину, сама не вірю, що це зробили мої руки. Моє серце і душа радіють, іноді навіть плачуть від радості, що, незважаючи на такий тернистий шлях, я досягаю певних вершин і удосконалень у своєму мистецтві.

На своєму художньому шляху я не раз спотикалася, падала і мала невдачі. Ще з дитинства я привчила себе реалізовуватися самостійно, хоч батько іноді й показував, як малювати. Але починаючи з дев’ятого класу я перестала бігати до нього за порадами, уроками і оцінкою. Його методи пояснення не завжди були лояльними і м’якими, тому я просто потайки займалася малюванням і розвивала свої здібності. Лише потім, коли мої роботи подобалися спочатку самій собі, я показувала їх батькові і готувалася до остаточного суддівського вердикту.

Його оцінка іноді радувала мене і давала мені крила в художництві, а іноді вбивала до самої глибини душі. Але це не зупиняло мене працювати ще більше і критикувати себе ще більше, щоб результат був видимий не тільки мені, а й батькові та іншим людям.

Натхненням для створення картин стає музика, життєві ситуації, любов чи просто краса, а ще я вивчаю трішки корейську мову, тому що дуже люблю цю країну, мрію колись туди поїхати.

Ще з дитинства я дуже любила малювати обличчя. І тут також зіткнулася з проблемою. Мій батько більше захоплювався природою, пейзажами, а я хоч це також любила, але не настільки надихалася цим, як він. Мене більше надихала краса людей, їхні обличчя, очі, посмішка… Тому у нас з ним іноді були різні думки і бачення мистецтва. Бувало, що він забороняв малювати портрети, вмовляючи, що якщо я спочатку навчуся малювати пейзажі та натюрморти, тоді сформую бачення і уяву про цей світ і зможу малювати все, що захочу, в тому числі портрети.

Іноді я піддавалася своїй впертості, малювала те, що казав батько, але потайки робила те, чим жила і надихалася моя душа. Уже в шкільні часи в мене з’явилося перше замовлення і перший заробіток 50 грн. У мене була місія намалювати портрет дівчини простими олівцями. Пережила я тоді багато емоцій, відчувала велику відповідальність, але все ж таки моєму клієнту сподобався малюнок, і я нарешті отримала свої чесно зароблені кошти.

Після того чутки по школі і по селу розліталися дуже швидко – про те, що я малюю портрети, і у мене почали з’являтися нові замовлення, вже на більші суми. Батько тоді перестав заперечувати і навпаки радів, що я досягаю таких вершин. Він просто мовчки спостерігав за моїм кар’єрним ростом, не втручаючись у мою техніку і бачення кольорів. Навіть коли критикував, я намагалася сприймати це на благо свого таланту. В цілому ми досягли мирного договору і підтримували один одного.

У той період свого художнього росту я почала публікувати свої роботи на своїй Facebook-сторінці, привертаючи увагу багатьох жителів нашого села і міста. З кожним замовленням я усвідомлювала новий урок з мистецтва, змінювала щось у своїй техніці, а щось залишала і відточувала ще більше.

Мої нові замовлення ставали все кращими, а кошти, які я заробила, я витратила на покупку планшета. Раніше я малювала з фотографій, що присилали мені на телефон, і це було дуже незручно. Тепер же з Божою допомогою і благословенням я досягла певної самостійності і незалежності в своїй роботі.

Також не можу не згадати і не подякувати своїм клієнтам, які цінували і підтримували кожен мій крок, не жаліючись на несхожість у деяких портретах чи на перенасиченість кольорів. Хоч я й сама бачила свої помилки і в наступних роботах виправлялася, мої клієнти завжди казали, що я талановита, що в мене все гарно і що вони задоволені моєю роботою. Це стало для мене великою підтримкою і новим початком чогось нового і прекрасного.

Весь цей час я пишаюся тим, що мені дав Бог, і щиро дякую Йому за це. Навіть коли на рік я втратила все натхнення до малювання через сильну депресію та розчарування в житті, Бог дав мені ще одну можливість надихнутися, порадіти, відновитися і розцвісти в художництві по-новому.

Я малювала багато різних картин на різні тематики, продовжувала брати участь у конкурсах, перемагала і приймала замовлення на портрети. У мене з’явилися нові можливості, нові пропозиції і спроби. Одна з них була пропозиція намалювати Тараса Шевченка на стіні в міській раді.

Признаюся чесно, для мене це було шоком і великим страхом, тому що це не папір, який у разі невдачі можна порвати і викинути, а це була стіна. Ще й гарантія стовідсоткової схожості була невелика, тому що я малюю не за математичними кресленнями і розмірами, а все на око.

Я не раз намагалася намалювати спочатку на папері ескіз, щоб запевнитися, що зможу намалювати те саме на стіні. Не один аркуш був змальований і викинутий, не виходило так, як планувалося. Дійшло до того, що я впала на цілий тиждень у депресію і кожен день по 3-4 рази плакала від страху приступати до такої роботи і від того, що в мене це не виходило навіть на папері. Від депресії я втрачала апетит, не було настрою, життя не було миле. Хоча кожен раз я ходила лише з однією думкою: “Боже, почуй мою молитву, допоможи мені, благослови мене, щоб Твоє ім’я прославилося через цю картину, хоч я того не заслуговую.”

Заспокоївшись під кінець тижня (від безсилля навіть плакати і жалітися на життя не хтілось), я просто в спокійній атмосфері взяла олівець і зробила останню спробу, яка стала непоганим початком майбутнього розпису на стіні. Усі мене підтримали в міській раді, і я з позитивним настроєм приступила до роботи.

Та це був лише початок випробувань, а справжнє пекло почалося, коли я намалювала майже весь портрет на стіні, а перехожі все запитували, кого я малюю, хто це буде? Це означало, що Тараса Шевченка там ще зовсім не було видно. І з кожним перехожим мій настрій і ентузіазм падали до нуля.

Дивлячись на ту картину, я й сама бачила, що Тарас Шевченко ще зовсім не такий. Стоячи на драбині, я молилася зі слізьми до Бога, бо це була моя остання надія. Я навіть слухала і тихенько співала псалми, прославляючи Бога, щоб Бог мене благословив і щоб у мене все вийшло. Але сльози, переживання, сильний страх і думки про те, як я з позором маю піти звідти, не залишали мене.

В кінці кінців я настільки розчарувалася, що просто сказала собі: “Назад шляху вже немає, гуляй рівнина!” Приготувавши промову для провального відходу, я спокійно малювала, по сто разів стираючи пів стіни і починаючи все заново. Так час пролітав, і я, відійшовши від стіни, поглянула на свій малюнок і заплакала від радості, бо він нарешті став схожим на Тараса Шевченка. Але з перехожих на той час нікого не було. Таке відчуття, ніби всі повимирали, що поставило мене під сумнів у своїй роботі. Тож я знову помолилася в умі до Бога, щоб Він послав людину, яка б сама сказала своє бачення і думку щодо цього малюнка. І незабаром, десь через 10 хвилин, з’явився чоловік, який підтримав мене фразою: “О, то це Тарас Шевченко! Як гарно!” І тоді я думала, що від щастя буду літати, бо тільки Бог знав, що я пережила, малюючи цю картину.

Так я її потім завершила, малюючи фарбами, але і там допустила помилки, які взяла собі на замітку і як урок для майбутніх робіт. Після того ще більша підтримка була від громадян нашого міста і села. Я робила виставки своїх картин у будинку культури, проводила різні творчі заходи і також отримала ще одну пропозицію намалювати картину на стіні у школі, де я колись навчалася.

Мене охопила велика радість і відповідальність, бо раніше я й ніколи не подумала б, що буду в своїй школі малювати картину. Малюючи її, я не раз згадувала той малюнок з Тарасом Шевченком, але цього разу я була більш впевнена і спокійна. Навіть у разі невдач я не розчаровувалася і все ж таки повторювала ту фразу: “Гуляй рівнина.” Перша спроба малювати на стіні загартувала мене, дала хороший досвід і навчила більше довіряти Богу. Тому кожен раз, коли у мене зараз виникають якісь невдачі, я згадую те, що вже пережила, і розумію, що це все лише дрібниці життя.

Так, у мене не раз пухли руки від того, що я малювала цілодобово, не раз були проблеми зі здоров’ям і душевним станом, але я пережила це все, дякуючи Богу. Згадуючи той момент, коли я взагалі не мала натхнення і не могла малювати, я кажу собі: “Твори, поки можеш, змінюй цей світ на краще, ділися цим з людьми, надихай їх і принось у цей світ тільки добро, світло і тепло,” – бо мені вже відомо, як бути розрядженим до нуля і безкорисним для світу.

Тож, завершуючи свою біографію, хочу сказати, що я хочу далі жити, творити, удосконалюватися, досягати ще вищих вершин, змінювати цей світ на краще, зруйнувати всі стандарти цього світу, відкрити людям у своєму творчості свободу, надихнути їх і просто бути хорошим прикладом для них, бути християнкою, чесною, справедливою, бути Божим світлом.

Я вибрала професію психолога, але це все тому, що я хочу надихати і допомагати людям через свої картини, пісні, вірші та все інше. Я вважаю, що ця професія може стати для мене великим джерелом натхнення і поштовхом для моїх майбутніх картин.

А вчитися на художника я все ж таки не хочу. Все тому, що хочу, щоб цінувався Божий дар, а не освіта. Хочу зберегти індивідуальність, але при цьому удосконалюватися в мистецтві і пробувати створювати щось нове.

Тож я хочу стати всесвітньо відомою українською художницею, яка своїми картинами та талантами, якими наділив мене Бог, змінить світ на краще. Зараз мене підтримують моя найкраща подруга, батьки, сестрички, братик і всі мої підписники на Facebook, які мені дуже дорогі.

Сподіваюся, що ще будуть цінителі щирості, справжності, живості мистецтва, і вони мене підтримають і допоможуть мені далі розвиватися, як фінансово, так і морально. Але це все буде лише по волі Божій, як Бог дасть!

Тож я пишаюся тим, що народилася в м. Гайворон і проживаю в своєму мальовничому селі Солгутове. Тут дуже хороші, приємні люди, які мене люблять, підтримують і радіють за мене. Чому б мені не жити, не творити і не радувати їх?

Так, я художниця-самоучка, але немає нічого ціннішого на світі, ніж Божий дар!

Віолета Юріївна Заєць”

Бажаємо успіху, Таланте!