Надія Слухай
50 років, смт Баришівка, Київська обл., Україна
Авторська проза
Творча робота
Оповідання “Пиши” (Nadiaj Slukhai)
Міжнародний конкурс London Stars. 7-й сезон
Щоб ставати відомими артистами, долучайтеся до програми просування талантів Alley of Stars Promo. Створюйте онлайн портфоліо за програмою Hollywood!
Пиши
Ну, що ж, 90-й день війни…
Не знаю, як назвуть її історики, політики чи наступні покоління. Для мене — просто війна. Ніколи уявити не могла, що це страшне слово ввійде в моє життя.
Не буду оригінальною, коли згадаю початок війни. Чому не оригінальна? Тому, що всі на сьогодні згадують початок. 24.02.2022 о 05:15 я прокинулася. Нічого дивного: завжди рано встаю, бо люблю ранкову тишу навколо. Цього разу тиші не було. Були звуки бомбардування. Не знаю, звідки в мене була впевненість, але я точно знала, що це війна. Відразу взялася телефонувати доньці, яка з родиною була в Києві.
— Лілюсю, прокидайся! Війна! Бомблять Київ!
А у відповідь:
— Мамусю, ти що? Яка війна? Мамусю, я в Києві, й у нас тихо. Мам, у тебе, напевне, якийсь інший Київ.
Цього разу щось підказало, що я маю рацію — це війна!
Минає годинка, й телефоную зятю:
— Владе, прокидайтеся. Війна!
Телефон бере доня:
— Мамо, ми прокинулися, збираємось, але куди нам їхати ?
— До мене, звісно ж, а там, може, в село поїдете. Головне — з Києва! — вже нервую я.
— Мамусю, заспокойся й включи голову. Ти ближче до росії. Як будуть наступати, то спочатку ви, а потім Київ, — логічно розказує мені Ліля. І правда: наші діти розумніші від нас.
— Тоді подалі від Києва в інший бік. Їдь до тьоті Інни в Малин, — говорю перше, що спадає на думку.
— То ти хоч зателефонуй їй, — відчувається, що доньці така ідея не дуже, але іншого варіанту ще нема.
— Ви їдьте, а я тим часом усе рішу, — заспокоїла всіх, а передусім себе.
Так о 7:15 моя доня, її чоловік і син виїхали з Києва в напрямку Житомира. Я трішки перевела дух. Й почала думати, як їх відправити на Закарпаття. Паралельно збиралася на роботу.
На роботі (а працюю я в селищній раді) всі дружно обговорювали вранішню подію. Як з’ясувалося, то нам було чути, як бомбили Бровари, а не Київ. У Броварах ракета впала на військову частину, були перші жертви. Але це мене вже не бентежило, бо передали, що бомблять Житомир.
Ні, тільки не це! Куди я відправила дітей! Боже, що я наробила!
— Доцю, де ви ? Як ви?! — волала я в паніці.
— Ми в заторі, дуже великому. Від Києва від’їхали недалеко, — хвилювалася Ліля.
Житомир бомблять! Розвертайтеся! Тікайте з траси! Кудись на узбіччя їдьте! — мене трусило, як у лихоманці.
— Спробуємо…
Майже під вечір мої найрідніші дібралися до Корсуня. Є таке тихе місто в Черкаській області. А точніше — до Корсуня- Шевченківського. До вечора я дожила, а як бути далі?
***
А далі — якісь нескінченні дні, навіть не дні, а тижні. Ти, як робот, ходиш на роботу, намагаєшся не думати про все те жахіття, що відбувається, але тебе «гребе» дедалі більше.
З 28 лютого вже були окуповані села Перемога, Рудницьке, частково Лук’янівка. Це, для розуміння, десь кілометрів з 15 від того місця де ти ходиш, спиш, живеш. Не пишу «їси», бо без перебільшення шматок у горло не ліз.
Не знаю, про що я думала й чи думала взагалі в той день. Вже давно не спала й наразі навіть не пам’ятаю дату, можливо, перепитаю в когось пізніше, але точно знаю, що в той день на початку березня отримали інформацію, що «Гради» стоять поблизу Баришівки й направлені на наше селище. Ніхто навіть уточнювати не хотів, скільки їх, бо, щиро кажучи, вистачило б й одного. На той час ми не знали, що робилося в Ірпені, Бучі, Бородянці, але однозначно, що нашого містечка не було б й від декількох пострілів одного «Граду».
Інстинкт самозбереження підказував, що треба ховатися в укриття. Найближчим укриттям від селищної ради, де ми майже цілодобово жили, був підвал центру позашкільної роботи «Мрія». Символічна назва, але не в той час про неї було думати. Всі поспішили туди. В цьому укритті було вже дуже багато людей. І вперше з 24 лютого я запанікувала. Хоча ні, це не паніка, це було щось більше. Такого ніколи в житті не відчувала й не можу дібрати слів, як описати той внутрішній страх, тривогу. Навіть не знаю, за кого більше переживала: за себе, за людей, за селище? Всім знайомим телефонувала зі словами: «Ховайтеся, на Баришівку направлені «гради». І, відповідно, цим наганяла паніку в присутніх у цьому підвалі.
«Градів» злякалися всі. Ми вже знали, що військо ворога близько, й стримали його на декілька годин три зірвані мости: між селами Гостролуччя й Сезенків; між селами Селище та Пасічна; і міст на міжнародній трасі М3, в народі «Київ – Харків». Залишився міст між селищем Баришівка й селом Дернівка біля «Сови», так у народі називають цю переправу.
Ми, мешканці Баришівки, не знали, що це дало змогу підійти підрозділам Збройних Сил України. Інформування не було жодного, а від нерозуміння всі вигадують, що хочуть, але чутки ширилися зі швидкістю світла.
***
Та повернімося знову в той день. У підвалі «Мрії» мій телефон не замовкав: то я дзвонила з попередженнями, то мені телефонували із запитаннями, що сталось і що робити. Аж раптом черговий дзвінок, номер висвітився, але був не підписаним:
— Алло!
— Привіт, мала!
Фраза була шокуюча. Ну по-перше, я давно не «мала», якщо доживу (а я доживу!), то в цьому році виповниться 50. По-друге, я вже й не пам’ятаю, коли й хто до мене так звертався. Та й голос був зовсім незнайомим.
— Це хто?! — так і бачу безмежний подив на своєму обличчі.
— Толік, — впевнений голос.
Не можу сказати, що в моєму житті не зустрічалися чоловіки з таким ім’ям, але й близьких друзів, знайомих на таке ймення я не пам’ятала.
— Який Толік? — у мене плавилися мізки.
— Клименко! — ще впевненіше пролунала відповідь.
Не знаю, як працює мозок людини, але в одну мить усі «файли» в голові перемішались і повернули мене на який період часу назад. У ту хвилину я не думала, хто ця людина, де вона взяла мій телефон, як узагалі вона мене знайшла й що їй від мене потрібно. Я просто вже звикла до невідомих номерів на телефоні, яким від мене зазвичай щось потрібно. Якщо чесно, я люблю бути корисною людям, люблю допомагати. І якщо телефон мовчить, то почуваюся некомфортно, нікому не потрібною. Такою мене зробив час. Я сплю з телефоном у ліжку, ношу його завжди із собою, боячись пропустити дзвінок.
— Толіку, вибач, але чи не можна трохи пізніше? Зараз Баришівку можуть обстріляти з «Градів», — я вже розуміла хто це, але не мала бажання спілкуватись. А дарма.
— Я того й телефоную, щоб повідомити: ми тут, і з вашою Баришівкою все буде добре.
Він говорив щось іще, але я вже нічого не не сприймала.
Головне я почула й усвідомила. Щось знову перевернулося в голові. Він був у ЗСУ, вони десь поряд. Із чого я це зрозуміла, не знаю. Можливо, в кожної жінки в екстрених ситуаціях таки спрацьовує інтуїція. Скільки я про неї чула, скільки разів вона мені допомагала, але щоб так, за одну секунду, перескочивши 35 років туди-назад, зрозуміти, усвідомити, проаналізувати й зробити висновок — то було вперше. Я розридалася так, наче померла мама, ніби втратила віру в кохання, нібито в мене вирвали частинку тіла. Ці ридання неможливо було зупинити ні мені, ні комусь іншому.
— Боже, мала, що ти так ревеш? — Толік ніяк не очікував на таку реакцію. — Я ж подзвонив, щоб заспокоїти тебе, а ти ревеш!
— Толю, благаю, врятуй Баришівку!!! Я молитимуся за тебе, за вас усе життя, просто благаю, рятуйте нас. Я стану перед вами на коліна й благатиму про допомогу, — в житті не думала, що навіть вимовлю такі слова для когось, а не те, що зроблю це. В той момент я готова була на все, тільки б не було ворога в Баришівці.
— Та заспокойся, не плач. Усе буде добре! Чи мені просити хлопців з тероборони, щоб привезли до тебе? — з посмішкою запитав Толя.
— Їдь до мене! — не роздумуючи випалила я.
— То хто ж буде тоді воювати та захищати вас, якщо я буду тебе заспокоювати?
— Тоді воюй! — я потроху перевела дух, але сльози самі котилися, й зупинити їх не могла жодна сила всесвіту.
***
Кому ж дякувати той день — Богові чи ЗСУ? Навіть не знаю, кого писати першим. Не хочу розгнівати Бога, але він послав нам таке випробування, якого — точно знаю, — ми без хлопців із ЗСУ не подолали б ніколи. Баришівка вистояла!
Відтоді, напевно, близько місяця ми спілкувалися з Толею телефоном.
Хто ж він такий, мій заспокійник на ім’я Толя ? Не знаю! Ні, не так. Знаю й пам’ятаю маленького хлопчину. Ні, знову не так. Пам’ятаю, що років з 35 тому я навчалась одну четверть у середній школі №3 м. Фастів.
Толя сидів за однією партою з моєю сестрою, й Наталя пам’ятає його краще за мене. Для мене він був маленький хлопчик. У моїх спогадах (а пам’ятаю Толю в той час, як він ходив у клас 7-й) це невисокого зросту блакитноокий хлопчина з тонкими прорізами очей і шнурочками вуст. Наталя здивувалася й озвучила свою версію: високого зросту, широкоплечий і губатий. Це вже геть не вкладалося в мою уяву. Сумніви закрались, але спомин малював щось інше. Наша суперечка із сестрою набирала обертів:
— Надю, він високого зросту! Пам’ятаю, що він гарно грав у футбол, — наполягала сестра.
— До чого тут футбол, де ти бачила високих футболістів? Якби ти ще сказала, що він займався волейболом чи баскетболом…. А то — футбол. Придумаєш таке, — не здавалась я.
— Може, й не метр вісімдесят, але десь близько цього й вуста в нього не тонкі. Колись хлопчаки побилися за мене, то в нього вуста, як вареники були, — на собі показала Ната.
— Господи, а це вже тут до чого? Я точно знаю, що він маленький хлопчинка, який бігав за нами з Вовкою, а ми десь никалися від нього, та й від усіх інших.
Нашу суперечку перервало повідомлення у вацапі, а точніше, я отримала смайлик — поцілунок від Толі.
Далі в повідомленнях від мене:
«Привіт.
Сьогодні в Яготині
Рада, що ти обізвався
В тебе все добре?»
Від нього:
«Так.
Все нормально».
Від мене:
«З Наталею згадували про тебе. Вона згадала, як колись ти бився, захищаючи її. А я сказала, що в моїх спогадах ти маленький гарненький хлопчик. Вона сперечалась, що ти високий. Отож питання: який у тебе зріст? (Перевернутий смайлик і мавпочка із закритим руками обличчям.)
Якщо бути вже зовсім чесною, то я горіла від сорому, коли писала цей текст. Просто того, що зробила для мене ця людина, — не робив ніхто й ніколи. На якийсь час він став моїм янголом-охоронцем. Хоча чому на якийсь час?! Ні, ні, тьху-тьху тричі через ліве плече! Він живий! Дякую Богові й молюся за нього щодня, щоб зберегли його всі небесні сили, бо допоки він живий, я вірю! Я вірю в добро, в перемогу, в людяність, у все світле й добре.
Отримала відповідь:
«184. Привіт Наташі».
Від мене:
«Тобто ми не вгадали.
Але ж сміємося з Наталкою: ого як виріс наш хлопець, бо Наташа давала 180, а я 176» (Смайлик «регіт до сліз», є й такий.)
***
245-й день війни, терору, жаху. І я не знаю чи хочу це все описувати, але десь далеко-далеко в голові спрацьовує: ПИШИ.
Наша розповідь про перші дні війни має щасливе завершення: Баришівку не захопили! Зараз точно знаю, що був наказ прийняти бій і відступити до Броварів, Борисполя.
Баришівка не була окупована, але ж громада… Це нереальні речі. Ти чуєш вибухи й постріли, бачиш дим і вогонь — і нічого не можеш зробити, щоб допомогти тим, хто там, хто в пеклі. Це якийсь поділ світу, це абсурдний реалізм. Але ми змогли пройти і це.
Час! Як довго тоді плинув час. Страшні холодні ночі в бомбосховищах, а люди в окупації — під автоматами в погребах, і ти виходиш на роботу 45 діб 24/7. Бо треба все, треба все. Треба борошно для хліба, треба ліки для хворих, треба памперси для дітей і дорослих, треба харчувати військових, треба, треба, треба.
Перший вихідний попросили на 45-й день. Нас тоді в селищній раді працювало, навіть не знаю як і рахувати, троє постійно, один-два змінно. Вихідного не вийшло, приїхала фура з гумдопомогою, треба було розвантажувати… Перший вихідний отримали на Великдень 24 квітня, здається, 60-й день війни. Я так усьому раділа, що в свою орендовану квартирку на 20 квадратних метрів запросила вперше всіх, хто телефонував, кого зустріла дорогою. В мене й посуду немає на дев’ять персон, і посадити нема де, але ж Великдень! Усе знайшлося. Можливо, я так раділа, бо звільнили нашу громаду, бо ЗСУ пішли вперед, бо думала, що найстрашніше вже позаду…
Не хочу описувати кожен день окупації нашої громади, але пам’ятаю все, хоч і не вела щоденник. Опишу декілька ексклюзивних епізодів, пов’язаних з моїм Янголом Толею. Щоб було більше лірики чи романтики, як наполягав мій друг Сергій.
Майже місяць навколишніх бойових дій спонукали мене до того, що я перейшла жити в приватний будинок до подружки Тані. Ну, як — жити, точніше сказати — ночувати. Вставала раненько десь в 5-6 ранку, пила з Танюшкою каву й бігла у свою квартиру помитись, переодягнутись — і на роботу. Ми вже з усмішкою почали сприймати той факт, що виходила я з будинку під звуки повітряної тривоги. От тільки ногу на поріг й відразу: «Увага! Повітряна тривога! Пройдіть у найближче укриття!» І я бігом до квартири. Тут має бути смайлик «смуток». День у такій круговерті, що не помічаєш весни, не знаєш днів тижня.
Щовечора чекала на повідомлення чи дзвінок від Толі. Він навчив мене, що найкраще для Хлопців, а отже, й для мене — це скучна ніч. Не те щоби спокійна ніч — не добре, але вони бажали собі скучної, то і я звикла. Іноді розмови тривали довго, іноді хвилинку, іноді просто смайлик-поцілунчик, але були. І, звісно, Таня була вимушеним свідком цих розмов.
Якось уранці Таня промовила:
— Мені наснився твій Толя, ми з ним щось таке робили (смайлик з рожевими щічками), що мені вві сні соромно було тобі це розповісти.
— Тобі пощастило більше, ніж мені (смайлик «ха-ха»), бо я й не уявляю його зовсім. То який він хоч? — оце так — усі довкола його уявляють, а я ні!
Якась безвихідь. Ну, не просити ж його вислати фото, врешті-решт? Абсурд (смайлик з розведеними ручками).
А тут він ще заявляє:
— У мене друга дружина, маленька донечка, але мені все життя подобалися такі жінки, як ти: стрункі, високі з короткою зачіскою, чорняві.
— Я вже давно не така!!! — це було просто наповал.
— Та я знаю яка ти, я за тобою багато років спостерігаю, — спокійна Толіна відповідь.
— Ти що, маніяк? — найрозумніше, що вдається сказати в ту мить (смайлик «вау»).
— Та ні, просто якби не війна, то я й не наважився б зателефонувати тобі…
Це сказала військова людина, як я дізналася пізніше, підполковник, командир дивізіону, нагороджений двома орденами «За мужність». Ось які справжні й щирі українські Воїни Світла.
***
Захоплюватися Толею я буду все своє життя. Розповідатиму про нього онукові, а поки він іще не доріс, продзвеніла про Толю вуха всім рідним і близьким.
За час війни трапилися в нас з Анатолієм Анатолійовичем іще кілька визначних епізодів. До речі, його по батькові й дату народження дізналася також випадково. Толя був пораненим під Харковом, і я вкрай переживала, готуючись перевезти його до Києва. Так і дізналася всі персональні дані. Але ж він упертий: «Нікуди не поїду, бо тут мої хлопці».
Серед епізодів — розповідь, як ми разом зупинили бій.
Очільник нашої громади сам домовився про «зелений коридор» для евакуації населення із села Рудницьке. Проінформували всіх, замовили автобуси, рушили. Доїхали до села Лук’янівка — аж раптом починається бій. Їхати далі не можна. Колона з пустих автобусів стоїть на дорозі.
Дослухалась (а тоді вже чітко розуміла, що таке приліт і що таке вихід): наче наші працюють. Терміново телефоную:
— Толю це ви бій почали?
А він такий радісний :
— Так, ми!!! Зараз як дамо їм (нецензурну лексику заберу, то залишиться саме так)!
— Ти що! Негайно припиніть!!! У нас «зелений коридор» з Рудницького! Автобуси біля Лук’янівки! — я була дуже сердита на всіх. — Нас ніхто не попередив!
Толя, як хлопчик, знітився:
— Зараз, дай три хвилинки.
Рівно за три хвилини бій ущух, і ми продовжили евакуацію людей. Всі сміялися: «Надя зупинила бій».
Друга розповідь — про початок бою.
Був 28-й день окупації села Перемога. Я отримала телефонний дзвінок від мешканци цього окупованого села про те, що до них заїхало 10 автобусів і людей під дулами автоматів зганяють до церкви, звідки почнеться евакуація до Білорусії.
Сам дзвінок — це вже було диво, бо в Перемозі не було світла, води, інтернет-зв’язку, і всю інформацію дізнавалися з чуток, які передавались через канал «ББК» («Баба бабі казала»). Я відразу передала цю інформацію керівнику, він далі ланцюжком…
Аж раптом — мені дзвінок від районного керівництва. Знову викину всі матюки (але їх було забагато) й переповім розмову:
— По-перше, не панікуйте! Скажіть людям, що це провокація, що це не евакуація, це без домовленостей країн.
Я все розумію, але не можу спокійно сприйняти цю «промову»:
— Всі люди це розуміють, але їх зганяють примусово! — намагаюся щось пояснити цьому генію ідей.
— Не панікуйте! Просто передайте цю інформацію, — монотонний голос.
— Як я передам їм цю суперважливу інформацію?! — ця розмова стає просто абсурдною.
— Усіма можливими засобами, — не вгамовується мій співрозмовник.
— Якими?! — я починаю підвищувати голос.
— Не панікуйте. Можна інтернетом, телефоном, — геній був в ударі.
— Ви здравий?! Двадцять восьмий день люди без світла! Який інтернет? Які телефони?!
— Не панікуйте. Тоді підіть дворами й передайте інформацію, — видає вже геть унікальну версію це створіння, тобто геніальна людина.
— Та хто вам сказав, що я панікую! Я намагаюся пояснити абсурдність ваших пропозицій! — це вже якийсь треш.
— А як ви думали? Інформацію передали й свою місію виконали? — вбив наповал співрозмовник.
— Так, виконала, адже не я, а ви працюєте у військовій адміністрації! — здається, в мене почало закінчуватися повітря в легенях.
— Ну, тоді хоч порахуйте, скільки вивезуть людей, з них жінок та дітей, — ніс свою маячню представник влади.
— Вам ніхто не забороняє підняти свою дупу та приїхати в окуповане село. Там займетеся підрахунками. А я можу вам вказати тільки конкретну адресу: в напрямку російського корабля… — адресу я таки озвучила голосно.
Жбурнула телефон і від цілковитої безвиході заплакала. Як так можна?! Невже ніхто не може допомогти цим людям?! Плакала недовго, бо знову телефонний дзвінок повернув мене в реальність. Телефонував мій Янгол Толя:
— Привіт. Ти що, плачеш? Я тут за неї воюю, а вона знову реве. Що сталося?
— Та повна дурня… — і я переповіла попередню розмову.
— Заспокойся, дай мені три хвилини, зараз ми як й..немо по цих автобусах, то всі розбіжаться.
Український воїн гарантує, значить, так і буде.
За три хвилини почався бій. Жодну людину не вивезли з Перемоги, автобуси роз’їхались і більше не поверталися.
А в нас усі знову в шоці: «Надя почала бій». Селищний голова нетямиться:
— Надіє Михайлівно, я вас боюся: ви то починаєте бій, то закінчуєте…
Сама не знаю, як таке можливо, але це був факт. Зараз часто думаю, що якби не Толя, то все було б трагічно.
***
Я все ще не знала, який же він, мій янгол-охоронець.
Аж раптом отримала від нього фото! На знімку — два чоловіки. Це був неабиякий прогрес, проте мені не допомогло, бо хто з них Толя, я все одно не знала.
Еврика! Він же снився подружці Танюшці. Направляю їй фото із запитанням: «Хто з них Толя? Він же тобі снився!»
Й отримую миттєву однозначну відповідь: «Той, що справа. Це точно».
Не можу сказати, що не повірила Танюші, алей сумнів не розвіявся. Що ж робити?
І згадала про сестру, з якою Толя був недовгий час однокласником. Фото полетіло до неї.
— Натусю, хто з них Толя? — серце завмерло.
Вперше усвідомила, що люблю людину за вчинки, слова, голос, а не за зовнішність.
— Праворуч. Він зовсім не змінився, тільки змужнів, — радісно повідомляє сестра.
Я не могла вдихнути. Який же ж він гарний, кріпкий, такий, як я люблю! Така заочна зустріч через 35 років під час війни.
А потім було відео його побратимів про бойові дії, про день народження й фото із замінованою дорогою — черговий День народження, листування в телефоні й нечасті телефонні дзвінки та голосові повідомлення.
Сьогодні, в 249-й день цієї безглуздої війни, я отримала повідомлення від Толі:
«Привіт, усе нормально.
Почав втомлюватись сильно. Мій підрозділ розтягнули на 120 км.
Мотаюсь, як придурок.
Вибач, я дійсно вже старий». (І неодмінна «цьомка».)
Не вигадуй, Толю. Ще все життя попереду. Он я ж старша, а й то воюю. А ти молодший, та й для чоловіка в тебе самий розквіт сил. Просто пам’ятай, що ти потрібен і тебе люблять. Це просто затемнення, воно скоро закінчиться.
Я правда вірю в швидке закінчення війни, а поки….
© Надія Слухай, 2022
ДОКУМЕНТИ КОНКУРСІВ ОПТИМАЛЬНІ ДЛЯ АТЕСТАЦІЇ
ВСІ ТВОРЧІ РОБОТИ ДОДАЮТЬСЯ В НАЦІОНАЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ ФОНД
ТАЛАНТИ ПРОСУВАЮТЬСЯ В УКРАЇНІ, ЄВРОПІ І В СВІТІ
УЧАСНИКИ ОТРИМУЮТЬ ДОПОМОГУ ВІД МЕЦЕНАТІВ
Ви можете подарувати Меценатську нагороду (одну чи декілька), яка з відповідними цифрами з'явиться на сторінці учасника, а кошти працюватимуть на просування талановитої людини (колективу).
Хто вже отримав меценатську нагороду?
ВЗЯТИ УЧАСТЬ В КОНКУРСІ
Допомога талантам
Всеукраїнські і міжнародні конкурси в Творчій екосистемі Алея Зірок України.
__________СЬОГОДНІ В ПРОМО
Якби не було тебе...
Обрій в її очах
Я відчувала те саме
Дівчинка з Місяця
Ілон Маск – марсіанин
