Kseniia Marchuk (Alice Adams)

Ставайте відомими, замовляйте Зіркові сторінки, новини про себе, запрошуйте меценатів на допомогу.

Смілива бджілка Бері

rozvorotami-bdzhilka

Brave Bee Berry

brave-bee-berry-pdf3

Дурненький котик

durnenkij-kotik-pdf

Silly Cat

silly-cat-pdf1

Після розбитого дзеркала

У селі Дземброня жила дівчинка Зоряна. Вона любила ходити до школи й сидіти в соціальних мережах. Одинадцятирічна дівчинка захоплювалася космосом, а в школі їй найбільше подобалася українська література. Зоряна охоче слухала родинні легенди й займалася народним співом у клубі.

Мати дівчинки заробляла на життя виготовленням вишиванок, а батько працював водієм на хлібзаводі — розвозив продукцію в магазини сіл та міст.

Ім’я Зоряна їй дали тому, що колись матері наснилося,що народиться дитина — гарна, мов зіронька.

Зоряна була допитливою й доброю дитиною, проте іноді проявляла впертість — особливо в школі, коли однокласники дражнили її через рідкісне та старовинне ім’я. Та старша сестра навчила її відстоювати себе, і Зоряна записалася на бокс.

Уся сім’я була набожною, але водночас вірила й у забобони — зокрема тому, що улюбленими телепередачами мами та бабусі були шоу про екстрасенсів. Сестра Зоряни, Надія, іноді кепкувала з таких захоплень, бо вважала їх постановкою. Єдине, що здавалося їй щирим, — це історії людей, які зверталися по допомогу.

Зоряна час від часу теж переглядала ці передачі, хоч мама й відганяла її від телевізора, коли там показували щось особливо страшне, — боялася, аби це не зламало ніжну дитячу психіку.

З дитинства Зоряна обожнювала читати.

— Їй їсти не давай — аби тільки книжка перед носом, — обурювалася мама через її нічні читання. Власне, саме мати й прищепила доньці любов до книжок.

Одного разу під новорічну ялинку Зоряна отримала серію романів про Гаррі Поттера, а сестра подарувала книжки Стівена Кінга.

Вона ночами захоплено гортала сторінку за сторінкою, відволікаючись хіба що на їжу. Її настільки затягнув світ містики, що з подругами вони влаштовували вечірні посиденьки, розповідали легенди та вигадували власні моторошні історії.

Село Дземброня славилося своєю містичною атмосферою, що виникала завдяки розташуванню в глибинах високогірних Карпат. Навколишні природні об’єкти були оповиті легендами й переказами, надаючи місцевості особливої загадковості. Серед них — Дзембронські водоспади, гора Піп Іван з обсерваторією «Білий слон» та Вухатий Камінь.

Історія села коренилася в гуцульських переказах, де назва пов’язувалася зі словом “дзембр” — можливо, похідним від румунського “zimbru” (зубр) або з місцевого діалекту, що мав стосунок до високогірних пасовищ.

Гуцули, які оселилися в Карпатах ще у XIV столітті, використовували гірські схили для випасу овець і корів, заклавши традицію вівчарства, яка зберігалася й далі. Легенди оповідали про духів, що стерегли вершини від непроханих гостей, а старі колиби на полонинах слугували притулком для мандрівників і пастухів упродовж століть.

Одного разу, коли батьки поїхали у справах, а сестра повернулася до міста, де жила з чоловіком і дітьми, Зоряна запросила подружок на ночівлю. Вони посідали колом на ліжку в її спальні й, як зазвичай, почали ділитися різними історіями та легендами.

— Якось нудно, — сказала Настуся, одна з подруг. — Може, пограємо в щось?

І тут Зоряна згадала, як мама розповідала, що в дитинстві вони з тіткою викликали Чорну Пані.

Дівчата накрили стіл білою скатертиною, поставили кругле дзеркало, перед ним — свічку. Біля дзеркала Зоряна поклала гральні карти. Світло вимкнули. Вона запалила свічку, дівчата стали півколом. Зоряна дістала даму пікової масті, усі взялися за руки й тричі промовили:

— Чорна Пані, прийди.

Дівчата розуміли, що нічого не станеться, та серця все одно калатали від хвилювання. Утім дива не сталося — та, кого вони викликали, не з’явилася.

Минув час. Був звичайний вечір. Зоряна саме збиралася чистити зуби й готуватися до сну, коли раптом відчула холодок по шкірі. Їй здалося, що хтось стоїть за спиною. Вона поглянула в дзеркало — й зомліла: у відображенні з’явилася голова монахині, закрита чорною вуаллю.

«Не може бути…» — майнула думка. — «Це мені привиділось».

Та щоб упевнитися, вона повільно озирнулася. За нею стояла жінка в чорній сукні до підлоги. Її обличчя було блідим, а очі й губи — неприродно чорними. В руках — чорна вервиця. Вона мовчала й дивилася просто на дівчинку холодним, важким поглядом.

Що було далі — Зоряна не пам’ятала. Прокинулася вже у власному ліжку. Поряд сиділа бабуся з газетою.

Побачивши, що онука прокинулась, вона буркнула:

— О, нарешті! Ви що вчора витворяли з подругами? Мати ледь не посивіла! Швидко на кухню — сама їй усе поясниш!

Зоряна повільно підвелася, потягнулася, взула м’які хатні капці з тими самими жовтими півмісяцями й зірками, що були на її піжамі, й спустилася сходами на перший поверх. За кілька хвилин вона вже виправдовувалася перед матір’ю, яка саме збивала крем для торта — наступного дня мав бути день народження батька.

Далі мати з донькою сварилися, сперечалися, дівчинка кілька разів отримала від матері рушником та була поставлена у куток, «щоб подумати над своєю поведінкою».

Наступного дня вся родина зібралася за святковим столом. На ньому були салати, запечений гусак, борщ із пампушками й улюблений бабусин та дідусів банош. До свята приєдналися друзі, сусіди й, звісно, подруги Зоряни.

— Поводьтесь тихо — цього разу без жодних дурниць! — суворо попередила мати дівчат.

Святкування тривало до самого вечора. Дорослі хвалили торт, одна із сусідок навіть попросила рецепт. Пили, танцювали, жартували. Тато Зоряни розповідав анекдоти й кумедні історії.

Дівчата хоча й поводилися спокійніше, ніж зазвичай, усе ж перешіптувалися, хихотіли й нишком поглядали на матір — боялися, що вона знову щось запідозрить.

Коли за вікнами стемніло й над горами засяяли зорі, мати сказала:

— Ну що, дітки, ще трохи пограєте — і спати. Завтра до школи!

— І справді, щось ми затрималися, — протягнула сусідка Марія. — Ходімо, доню, бери брата — пора додому. Нам із татом рано вставати й вас до школи збирати.

Гості підвелися, подякували за гостинність, ще раз привітали іменинника. Мати Зоряни роздала всім пакуночки з тортом — на цьому святкування завершилося.

Коли дім нарешті стих, мати з бабусею прибрали все зі столу, а батько вимкнув світло в залі. Потім мама лагідно сказала Зоряні йти спати, і та слухняно піднялася сходами до своєї кімнати.

Її кімната була світла й затишна. Стіни вкривали білі шпалери з дрібними золотистими блискітками, мов зорі. На тумбочці стояла лампа з м’яким теплим світлом, поруч — улюблений нічник Зоряни у вигляді зоряного неба. Коли вона вмикала його, по стелі та стінах починали мерехтіти зірочки й півмісяці, що повільно оберталися, наче в планетарії.

Над ліжком висіли невеликі дерев’яні полиці з книжками — фантастика, казки, гумористичні історії, легенди Карпат. Яскраві обкладинки, зачитані сторінки та загнуті кутики свідчили: ці книги дівчинка любила й перечитувала не раз.

Підлога була вкрита теплим пухнастим килимом кремового кольору, що нагадував м’яку хмаринку, і прокидаючись, Зоряні було зручно ставати на нього ногами. Двері були так само, як і стіни, прикрашені білими шпалерами із блискітками, хоча й були трошки подряпаними й пописаними ручкою. Це був її маленький світ, в якому вона любила найбільше перебувати.

Наступного дня, прийшовши зі школи, Зоряна пообідала і попросила бабусю допомогти їй з виконанням домашніх завдань. Коли все було зроблено, дівчинка пішла гратися до вітальні.

Вітальня в домі Зоряни була витримана в теплих жовтих тонах із дерев’яними елементами декору. Дерев’яна підлога була викладена трикутними дошками, що надавало приміщенню затишку й характеру. У кімнаті розташовувалися троє дверей: двоє вхідних і одні широкі розсувні — усі з натурального дерева.

У правому дальньому кутку кімнати стояв коричневий глиняно-кахляний камін із фіолетовими виноградними візерунками. Взимку він добре обігрівав оселю, і Зоряна часто грілася біля нього. Ліворуч розміщувався розкладний диван, застелений коричневим покривалом у жовто-коричневу клітинку.

Поруч із диваном стояв великий сервант із прозорими дверцятами, за якими зберігався посуд. На полицях розташовувалися дрібні декоративні речі: статуетка олімпійського ведмедика, коробочка з синім скляним дельфіном, скляна куля з трояндами всередині та мініатюрна скрипка.

Посеред кімнати стояв великий дерев’яний стіл, застелений білою скатертиною.за яким бабуся часто шила або штопала одяг. Праворуч від дверей стояла дошка Євмінова, а поруч стояло трюмо — тумбочка з потрійним дзеркалом. На ній зберігалися ліки, тонометр і бабусина коробка з нитками та ґудзиками.

Попри свою простору площу, кімната використовувалася здебільшого лише у святкові дні.

Одного разу, коли батьки були зайняті, Зоряна вирішила погратися в салон краси. Вона принесла дитячу косметику й акуратно розклала її на трюмо. Здавалося, ніщо не могло зіпсувати невинну гру. Дівчинка нафарбувала обличчя й нігті, а тоді почала розчісувати волосся, наспівуючи під ніс знайомі дитячі пісеньки.

Та раптом сталося несподіване — у дзеркалі знову з’явився силует Чорної Пані. Зойкнувши, Зоряна з переляку відсахнулася. Трюмо похитнулося й упало.

На крик збіглися мама з бабусею. Мати одразу кинулася до доньки, щоб переконатися, що та неушкоджена. Лише після цього звернула увагу на трюмо — дзеркала розлетілися на друзки.

— На якого дідька ти туди полізла? А якби ти поранилася? Ти розумієш, що це дуже небезпечно?! — лаяла дівчинку жінка.

Випустивши свій гнів на винуватицю інциденту, жінки прийнялися прибирати наслідки. Бабуся застерегла жінку від поглядання в уламки, адже вважається, що розбиті предмети, особливо дзеркала, притягують негативну енергію та порушують гармонію в домі. Згідно з деякими віруваннями, розбите дзеркало ділить або спотворює енергетичне поле людини, що може призвести до проблем у стосунках, фінансових труднощів або погіршення здоров’я.

Але жінка випадково глянула в нього, однак не надала тому значення.

Дідусь порадив матері викликати знайому цілительку Одарку з сусіднього села. Та приїхала надвечір із кошиком, у якому були трави, пляшечка зі святою водою, шмат тканини та невеликі обереги.

Цілителька провела обряд очищення.

Вона обходила всі кімнати, обкурюючи їх полином і звіробоєм. У кожному кутку тричі кропила стіни свяченою водою. На піч кидала сіль і вугілля, пошепки промовляючи замовляння проти злих сил.

Після цього жінка загорнула уламки дзеркала в чорну тканину, міцно зав’язала вузол і сказала, що їх треба вивезти якнайдалі й закопати, інакше вони «тягнутимуть на себе все зле».

Невдовзі захворів дідусь Зоряни. Спершу здавалося, що це легке отруєння, як припускали лікарі. Та згодом виявилося — гострий напад панкреатиту. Операцію було вже пізно проводити, і медики порадили рідним готуватися до найгіршого.

Дідуся госпіталізували. Два дні він не мав права вживати їжу, отримував холодні компреси, знеболювальні й проходив інфузійну терапію для підтримки водно-електролітного балансу, кровообігу та запобігання шоку. Увесь цей час харчування здійснювалося внутрішньовенно.

Рідні приходили майже щодня. Але під час одного з відвідувань йому раптово погіршало — з рани почала витікати червона рідина. Чоловіка терміново під’єднали до апарата штучної вентиляції легень. Усі були шоковані — особливо дружина та його донька, мати Зоряни.

Однієї ночі, близько п’ятої ранку, задзвонив телефон. Мама Зоряни, ледь прокинувшись, підняла слухавку, а за мить телефон випав із її рук. Жінка голосно зойкнула і розридалася — плач перейшов у справжню істерику з криком. Усі в будинку прокинулись. Коли вона трохи оговталась, промовила крізь сльози:

— Тато помер… у лікарні.

Наступного дня відбулося поховання. Священника було важко знайти, оскільки дідо займався магією та лікуванням травами, а церква забороняє відспівувати різного роду магів та ворожбитів, але в наш час не так важко було заплатити потрібну суму, аби гідно провести померлу рідну людину.

Після смерті дідуся в житті його рідних почали коїтися моторошні й незрозумілі речі. Спершу просто бився посуд, рухалися предмети, жителі дому часто відчували, ніби хтось за ними спостерігає, відчувався запах трав та лопалися лампи. Але особливо дивні речі траплялися із Зоряною.

Щоночі вона бачила дивні сни. Вони стали чіткішими й довшими. Раніше сни були уривчастими, як спалахи — обличчя, крики, темрява… А тепер вона бачила повні сцени: кімнату, в якій хлопці сиділи на підлозі, грубу дерев’яну підлогу, голі стіни й світло лампи, яка блимала над головою. Один із хлопчиків щоразу дивився просто їй у очі.

Вона раптом відчула, що в кімнаті стало тихіше, ніж зазвичай. Настільки тихо, що було чути, як тикає настінний годинник у коридорі. Повітря ніби загусло. Потім у кутку кімнати блиснуло щось світле, і з’явилась постать діда, котрий прийшов разом із якоюсь літньою жінкою. Вона була одягнена в темну спідницю, білу вишиту сорочку та хустку. Обличчя її було спокійним, а очі лагідними і серйозними водночас.

Зоряна завмерла, але не від страху, а швидше з цікавості.

Жінка усміхнулась їй і сказала:

— Не бійся. Ти маєш дар. Я твоя прабабуся і я тобі допоможу.

— Але я не хочу ніякого дару, я християнка і до магів не ходжу, й сама таким не займаюся, адже це гріх!

— Я знаю, онученько, — промовив дідусь, — але ти повинна врятувати хлопців зі своїх сновидінь.

Зоряна зробила глибокий вдих і повільний видих. З одного боку, їй хотілося вірити, що все це просто вигадки. Але з іншого — те, що вона бачила, здавалося занадто реальним. І вона вже не могла просто ігнорувати це. Її серце калатало. У горлі стояв клубок. Вона не знала, чи плакати, чи кричати, чи просто сховатись під ковдру і удати, що нічого цього немає. Бо це важко. Занадто важко для її віку. Її не залишали сумніви.

«А раптом я все це вигадала? Може, це просто дитяча уява? А якщо скажу комусь — подумають, що я хвора?» Всередині неї відбувалася справжня битва. Врешті-решт дівчинка здалася.

— Добре, — сказала Зоряна, — але лише за умови, що опісля я відмовлюся займатися цим все життя. Я не хочу пов’язувати себе ні з чарами, ні з будь-чим іншим. Я вірю лише Богу і хочу йти Його шляхом.

Далі прабабуся підійшла ближче і легким дотиком руки торкнулася її голови. Вона передала їй знання. В голові Зоряни з’явилися слова, які вона раніше не знала: старовинні назви трав, символи, фрази…

Прабабуся зникла так само раптово, як і з’явилася.

Дівчинка ще довго сиділа мовчки. Вона розуміла одне — тепер усе серйозно. І відступати вже пізно.

Наступного дня Зоряна вирішила: чекати більше не можна. Вона дочекалась ранку, сказала батькам, що в неї сьогодні уроки до п’ятої, бо ще буде гурток з волейболу. А сама — прихопивши сумку з водою, блокнотом і дрібничками для обряду — вирушила до міста, де жили батьки зниклих хлопчиків.

Слідуючи своїм видінням, а також статті однієї з газет, Зоряна знайшла батьків дітей. Вони були з сусіднього села, жили на одній вулиці. Вони розповіли дівчинці, що хлопчики як завжди гралися з друзями, а потім в якийсь момент під’їхала велика чорна автівка, їх вихопили і забрали.

— Друзі прибігли і сказали, що їх схопили і посадили в якусь чорну машину. Хлопці одразу прибігли до мене і все розповіли. Я тоді пішла до мами Саші і розповіла їй. Ми подзвонили до поліції, але нам сказали зачекати 72 години і лиш тоді приймуть заяву про зникнення. Вони прийняли заяву, однак справа вже місяць ніяк не може зрушити з місця.

Хлопчиків звали Олександр і Артем. Дівчинка попросила в їх батьків особисті речі дітей — одну шапку та ґудзик — і поклала речі у центрі.

Вдома вона зачинилась у кімнаті, взяла три воскові свічки, поставила їх трикутником. У центр поклала речі хлопців. Сіла навпроти свічок, повернувшись на північ. Згадала слова, які раніше чула уві сні від діда. Промовила їх тричі, не відриваючи погляду.

Потім дівчинка заплющила очі і побачила дерев’яний будинок, в якому сиділи двоє хлопчиків у спортивних костюмах. Повітря стало важким. Свічки почали тремтіти. У голові з’явився гул, стало важко дихати.

Вона почала бачити уривки з того, що відбувається з хлопцями: темна кімната, мотузка, тіні двох чоловіків. Потім їй показали дорогу, якою їхала автівка.

Вона відкрила очі і наказала батькам їхати із нею.

На щастя, у батька одного з хлопчиків був «Запорожець», в якого всі, включно з Зоряною, сіли і поїхали в напрямку, котрий дівчинка бачила у своїх видіннях.

Обряд тривав недовго, але встиг сильно її виснажити. Після завершення вона довго не могла встати й відчувала слабкість. Але тепер знала: діти живі і вона знає, де вони.

Перед тим як їхати з батьками хлопчиків у село, яке Зоряна бачила у видіннях, вона згадала про мітку-символ захисту, про яку їй розповіла прабабуся. Вона вирішила провести простий обряд захисту.

Взяла червоний маркер. На зап’ясті собі та батькам хлопчиків намалювала захисний символ — стилізований хрест з відгалуженнями. Під час нанесення кожного символу промовила коротке прохання до духів роду: «Збережіть у дорозі та не дайте злу наблизитись».

Вона розповіла їм, що знає, де шукати дітей. Батьки не вірили, але погодились — більше ніхто не мав жодних відповідей. Разом вони поїхали в село, яке Зоряна бачила у видіннях.

Дорогою їй було страшно, але вона мовчала. Вона відчувала, що це — її обов’язок

На в’їзді в село всі відчули головний біль. В машині стало важко дихати. Але ніхто не зупинився — символи на зап’ястях пом’якшували дію негативу. Вони дісталися місця, не зазнавши шкоди.

Автівка зупинилася в глухому селі, де серед тиші та занедбаних обійсть стовяв старий дерев’яний будинок. Це була одноповерхова споруда з мансардою. Ліворуч від фасаду — відкриті дерев’яні сходи з поручнями, що вели на невеликий балкон перед дверима другого поверху. На першому поверсі виднілося вікно з білою рамою, розділеною на секції. Над ним — дерев’яні двері з маленьким скляним віконцем.

Дах мав простий односхилий профіль, покритий металевим матеріалом сірого кольору. Основа будинку була укріплена невеликими каменями, що лежали по периметру. Будинок був побудований із великих, необтесаних дерев’яних колод, які з часом потемніли від погодних умов, набувши сіро-коричневого відтінку. Між колодами виднівся мох.

Будівля знаходилась на ґрунтовій ділянці, оточена зеленими кущами та високими хвойними деревами, що підкреслювало її сільський характер. Зоряні цей будинок був схожий на ту саму хату Баби Яги.

— Це точно тут? — недовірливо запитав тато одного з хлопців.

— Так, — впевнено відповіла Зоряна. — я бачила це місце.

У повітрі стояв запах вогкості, старого дерева і пилюки. Вони пройшли вузький коридор. Спершу кухня  в котрій було порожньо. Піч, розвалений табурет, миска з черствим хлібом. Потім — кімната з диваном, накритим брудним покривалом, телевізор без антен і старий стіл. У коморі — нічого. На кожному кроці ні душі.

— Нікого… — шепотіла мати Артема, але Зоряна зупинила її:

— Тут було ще горище. Я точно впевнена,що вони там.

Дерев’яні сходи на другий поверх скрипіли. Зоряна першою підійшла до дверей і кивнула батькам.

Там Зоряна побачила двох хлопчиків, що сиділи зв’язаними під стінкою на підлозі. Їхні роти були заклеєні скотчем. Вони спали.

Мати Артема обережно розбудила хлопців, а тати допомогли їм звільнитися від мотузок та скотчу. Один із батьків швидко розв’язав мотузки, інший обійняв сина так сильно, ніби боявся втратити його знову.

— Викликай поліцію, — прошепотіла мати Богдана.

Через двадцять хвилин на ґрунтову дорогу під’їхала чорна машина — та сама, що була в Зоряниному баченні. З неї вийшли двоє чоловіків, обоє в куртках з капюшонами. Один курив і щось говорив телефоном, другий, озираючись, підіймався сходами.

Коли вони побачили чоловіків та жінок і Зоряну — спершу здивувалися, потім вчинили спробу втечі, але в той самий момент біля будинку зупинилась поліцейська машина. Чоловіків затримали просто на місці. Один намагався сперечатись, другий мовчав і тремтів.

Під час допиту з’ясувалося: вони — знайомі батьків хлопців, колись працювали разом. Обидва мали великі борги. Один заліз у кредити через ігрову залежність, інший — вклав усі заощадження в сумнівну криптосхему. Їм запропонували «заробити», але аферисти зникли, лишивши їх із порожніми кишенями.

— Нам не залишалося нічого… — казав один із них. — Ми знали, що діти — найсильніший важіль для шантажу… Але не встигли навіть спробувати щось вимагати.

Після затримання поліція одразу розпочала оформлення злочину. Територію обгородили, хлопців оглянула швидка,котора також прибула на місце злочину. Батьки, не відходячи від дітей, відповідали на запитання слідчих.

А вже за годину на місце події з’їхалися телебачення і журналісти.

Оператор поставив штатив біля поліцейської машини і ведуча з мікрофоном у яскравій куртці вже вела пряму трансляцію:

— Ми на місці, де кілька годин тому було врятовано двох зниклих дітей! І найцікавіше — знайшла їх не поліція, не спецслужби, а… одинадцятирічна дівчинка на ім’я Зоряна.

Коли хлопців врятували, й поліція оформила протокол, на місце події приїхало ще кілька знімальних груп. Ведуча з центрального телеканалу, тримаючи мікрофон, підійшла до Зоряни.

— Хто першим дізнався, що діти можуть бути саме тут?

— Я, — тихим голосом відповіла Зоряна. — Мені снилось це місце.

— Це був віщий сон? Що саме ти побачила уві сні?

— Так,це був сон-передбачення. В ньому я бачила будинок, машину і самих хлопців. Вони просили про допомогу.

— Де ти вперше побачила цю хату — в реальному житті чи тільки у снах?

— Тільки в снах. Я знала, як вона виглядає, але ніколи не була тут раніше.

— Коли ти зрозуміла, що маєш діяти сама, без допомоги дорослих?

— Тоді, коли побачила їх уві сні вдруге. Я відчула, що часу майже не лишилось…

— Чи знають про це твої батькм?

— Ні,я їм не сказала,тому що вони б мене не відпустили. А я не могла чекати.

Журналісти помітно пожвавилися. Один із них зробив крок уперед:

— Як вважаєш, ти зробила правильно, що поїхала сама на пошуки дітей, ризикуючи собою?

— Я не була сама. Дорослі,а саме батьки цих дітей були зі мною. І так,я вважаю своє рішення вірним.

— Тобі хтось допомагав — дорослі, знайомі, вчителі?

— Ні. Ніхто не знав.

— Чому, на твою думку, поліція не змогла знайти дітей першою?

— Вони не бачили того, що бачила я. Вони не знали, що шукати.

— Ти часто бачиш такі сни? Це щось нове для тебе?

— Раніше ні. Але після того, як розбилось дзеркало, все почалося.

— Хто тебе навчив розуміти такі видіння?

— Ніхто не вчив. Просто… воно саме приходить. Але я вже не хочу цього.

— Чому саме ти? Як думаєш, чому це сталося саме з тобою?

— Не знаю. Може, через діда. Може, так треба було.

— Ти віриш, що маєш якийсь дар?

— Так,але я не хочу цим займатися,оскільки це суперечить моїм релігійним поглядам.

— Що ти відчула в момент, коли побачила хлопців живими?

— Полегшення. І страх. Я боялась, що не встигну.

— Що ти скажеш іншим дітям, які можуть бачити подібні речі?

— Не мовчіть. Але й не лізьте самі. Я просто дуже боялась, що буде пізно.

Журналісти коротко подякували, дехто ще щось перепитував, але Зоряна відмовилася давати додаткові комента. Вона була втомлена, напружена і трохи розгублена. Їй не потрібна була слава. Вона хотіла лише повернутись додому.

Після обіду мати Зоряни мила посуд, тато сидів у вітальні гортаючи стрічку новин у соцмережах. У бабусиній спальні тихо грав телевізор — вона як завжди дивилася новини. Раптом жінка вигукнула:

— Та подивіться, то ж наша Зорянка!

— Що? — озирнулась мати дівчинки. — Де?

Всі збіглися у спальню. На екрані була репортерка з мікрофоном на фоні старого будинку. Біля неї — Зоряна у знайомій куртці, з двома заплетеними,трохи потріпаними кісками

Телеведуча повідомляла:

— …одинадцятирічна дівчинка, що вказала місце, де перебували двоє зниклих хлопчиків, сама організувала поїздку з батьками врятованих дітей і допомогла поліції затримати злочинців.

Мати застигла, рушник, яким вона витирала руки, вмить впав на підлогу.

— Що вона там робить?.. — сказала вона тихо, майже пошепки. — Вона ж мала бути на гуртку…

Тато встав з дивана, не зводячи очей з екрана.

— Це прямий ефір? Це що — щойно?.. Вона ж не вдома…

Журналістка запитує:

— Як ти дізналась, де хлопці?

— Мені снилось… Я бачила це у своїх видіннях.

Батько вхопився за голову.

— Вона сама туди поїхала… Збрехала нам…

Мати різко вимнула телевізор.

— Вона була там! Там, де викрадачі! Де поліція! І це все — без дозволу! Без жодного попередження! — вона кричала так сильно, що аж закашлювалась.

— Вона мала сказати! А якби щось сталося?! Якби її викрали разом з ними? — додав батько, почавши нервово ходити по кімнаті.

Бабуся лише тихо зітхала.

Мати пішла в кімнату Зоряни. Там було порожньо. Постіль нерозстелена. На столі — записка:

«Я на гуртку. Можливо, затримаюсь. Не хвилюйтесь. Ваша Зоряна».

— Вона знала, що робить! — сказала мати з гнівом і болем одночасно. — Спеціально це написала, щоб ми не шукали її! Щоб не заважали!

Телефон задзвонив.

Мати не відповіла — просто подивилася на екран.

— Сусідка… Уже всі знають…

Тато сів на стілець, опустивши голову.

— То що тепер? Нашу дитину вся країна бачила. Її називають ясновидицею, героїнею… А ми? Ми навіть не знали, де вона…

— Вона збрехала нам. Їй 11 років, а вона самовільно взяла участь у якомусь розслідуванні. Це не нормально! — мати вдарила рукою по столу.

— А це все твої екстрасенси, котрих ти дивилася разом зі своєю матір’ю і Надією! Бачиш, до чого призводить перегляд таких шоу при дитині?! Вони ж усе на віру сприймають!

Жінка хотіла було заперечити, однак розуміла, що чоловік правий.

— Але ж вона врятувала дітей… — тихо промовила бабуся.

— А хто її б захищав якби щось пішло не так? — різко відповів батько. — Якщо вона вже така «доросла», хай тепер усе пояснить і відповідає за свої вчинки!

Було вже по восьмій вечора. Над селом повис густий туман, в повітрі стояв запах вогкості й осіннього листя. Земля під ногами трохи рипіла від сухих гілочок та бруду, що розкис після недавнього дощу.

Зоряна повільно йшла, сховавши руки в кишенях, капюшон її куртки був натягнутий на голову. Вона знала, що чекає вдома, і від цього серце билося все швидше. Коли дійшла до хвіртки, на мить зупинилась — вдихнула глибоко, ніби це могло допомогти зібратися. Потім відкрила брамку та обережно пройшла двором.

Вона хотіла пройти тихенько, але її плани зруйнував гавкіт собаки, будка котрої стояла в кількох метрах ліворуч від дому.

В хаті горіло світло. Через те що вікна були закриті шторами, Зоряна не знала, чим займаються зараз батьки. Проте вона точно знала, що як мінімум на неї добряче нагримають, а як максимум — вона ще й отримає різкою.

В коридорі було темно. З вітальні пробивалося слабке світло, а з кухні доносився знайомий брязкіт посуду.

— Це я… — скидаючи черевики сказала вона майже шепочучи.

Відповіді не було, лише звук ножа по дощечці. За мить з темряви коридору вийшов батько — в домашній кофті, зі зморщеним чолом і поглядом, у якому читалася не стільки злість, скільки втома й напруга.

— Іди. Мама чекає, — сказав чоловік коротко і відійшов у бік кухні.

Зоряна пройшла на кухню. У кімнаті пахло чаєм, свіжоспеченим хлібом і трохи димом — хтось палив дрова в грубці. Мати сиділа за столом, обперши лікті на дерев’яну поверхню, руки її були схрещені, а обличчя виглядало суворим. Поруч сиділа бабуся, котра щось в’язала.

— Сідай, — сказала мати. Її голос був спокійним, але з нотками злості.

Зоряна сіла на край табуретки, не знімаючи куртки.

— Де ти була? — запитала мати, не відводячи очей. — І, будь ласка, без вигадок.

— На порятунку хлопців, — тихо відповіла Зоряна.

— Ми бачили. В прямому ефірі новин, що транслювалися на всю країну. Ти стояла там, говорила з журналістами. Сама. Без нас. Ти була у місці, де з тобою могло трапитись що завгодно… — голос матері тремтів, але вона стримувалась. — А ми навіть не знали, де ти.

— Мамо… — почала було Зоряна, але мати підняла руку.

— Ти збрехала! Ти написала записку про гурток і про те, що можеш затриматися. А сама поїхала з дорослими людьми шукати викрадених дітей. Не сказавши нам нічого! Як ти могла?!

Зоряна подивилася вниз і тихо, майже говорячи собі під ніс, промовила:

— Бо я знала, що ви не повірите. Ви б не пустили. А вони… Вони кричали у снах. Я не могла більше чекати. Я боялася, що не встигну…

Батько сів навпроти, схрестив руки.

— Зоряно, ми — твої батьки. Ми маємо знати, де ти. Ми не крадії твоєї свободи. Але якби з тобою щось сталося? Що тоді? Що нам казати? Що ми не врятували власну дитину?

— Ти мала довіритися нам. — продовжила мати.

Зоряна кивнула.

— Я не хотіла вас образити, змусити вас відчути себе безпорадними. Але мені здавалося, що я мушу все зробити сама…

— Але ти ще дитина, — втрутилася в бесіду бабуся. — Ти дуже сильна. Але й дуже молода.

У кімнаті запала тиша. Годинник на стіні цокав голосніше, ніж зазвичай.

— Відсьогодні — ніяких секретів, — підсумувала мати. — І більше ніяких вигадок і тим паче втікань з дому без попередження.

— А ще ти деякий час будеш вимушена сидіти вдома, робити уроки і більше допомагати нам із хатніми справами. І це не тому, що ми тебе не любимо, а тому, що хочемо, щоб ти усвідомила свою помилку, — підсумував батько.

Зоряна підвелася з усмішкою на обличчі, витерла заплакані очі й обійняла батьків.

— Добре. Обіцяю.

After the broken mirror

In the village of Dzembronya lives a girl named Zoryana. She is an ordinary modern child who loves going to school and spending time on social media. Her family is considered middle-income, meaning they are not wealthy, but not poor either. She is 11 years old and loves learning about space, and her favourite subject at school is Ukrainian literature. The girl loves listening to stories about her ancestors, which have been passed down from generation to generation, and she also sings in a folk singing club.

The girl’s mother earns a living by making embroidered shirts, while her father works as a driver at a bread factory, delivering bread to shops in the village and town.

Zoryana was given this name because one day her mother had a dream that she would give birth to a beautiful child, like a star.

Zoryana is an inquisitive and kind child, but of course she shows her temper from time to time, especially at school, where she was teased because of her unusual and old-fashioned name. However, her older sister taught her to fight back, so the girl started boxing.

The girl’s whole family is very religious, but they also believe in superstitions, especially since her mother and grandmother’s favourite TV programmes are shows about psychics. Zoryana’s sister Nadiya sometimes laughs at her relatives’ interests, as she believes that the shows are staged and there is nothing real about them, except perhaps the stories of people who turn to psychics for help.

Zoryana also likes to watch these shows from time to time, although her mother sometimes scolds her and sends her away from the TV when there are particularly scary moments, because she believes that this could damage her delicate child’s psyche.

The girl has loved reading books since childhood.

“Don’t give her anything to eat, as long as she has a book in front of her,” her mother would exclaim indignantly at her night-time reading. In fact, it was her mother who instilled in her a love of books. Once, under the New Year tree, the girl received a series of books about Harry Potter, and her sister gave her a series of books by Stephen King.

The girl read books all night long, eagerly devouring page after page, occasionally pausing only to eat. She became so fascinated by the world of mysticism that she and her friends would hold gatherings where they would tell each other legends and make up their own scary stories.

The village of Dzembronya is famous for its mysticism, which is due to its location in the high Carpathian Mountains, giving it a special atmosphere, as well as the presence of surrounding natural objects shrouded in legends and stories. These places include the Dzembronya waterfalls, Mount Pip Ivan with the White Elephant observatory, and Mount Vukhaty Kamin. The roots of Dzembronia’s history are lost in Hutsul legends, where the mountain appears as “dzembr” — an ancient word that may come from the Romanian “zimbru” (bison) or a local dialect associated with high-mountain pastures. The Hutsuls, an ethnic group that settled in the Carpathians as early as the 14th century, used the slopes to graze sheep and cows, creating a tradition of sheep farming that is still alive today. Legends tell of mountain spirits that guard the summit from uninvited guests, and old huts on the mountain pastures have served as shelters for travellers and shepherds for centuries.

Once, when her parents left home on business and her sister returned to the city where she lived with her husband and children, Zoryana invited her friends to stay overnight. They sat in a circle on the bed in Zoryana’s bedroom and, as always, began to tell each other various stories and legends.

“This is all so boring,” said Nastya, one of Zoryana’s friends. “Let’s play something, shall we?”

Suddenly, Zoryana remembered how her mother had told her that when she was a child, she and her aunt had summoned the Black Lady.

The girls covered the table with a white tablecloth, placed a small round mirror and a single candle in front of the mirror. Zoryana placed playing cards on the table next to the mirror. The lights in the room were turned off. The girl lit the candle in front of the mirror. The girls stood in a semicircle around her. She took out a card with the queen of spades, and they joined hands and said three times:

“Black Lady, come.”

The girls knew that nothing would happen, but their hearts were still pounding with excitement. However, no miracle occurred, and the one they had summoned did not come.

Time passed. It was a normal evening, and Zoryana was just about to brush her teeth and get ready for bed. Suddenly, she felt a chill run down her spine. She felt as if someone was standing behind her. She looked in the mirror and fainted. In the reflection, she saw the head of a nun covered with a black veil.

“It can’t be…” she thought. “I must be imagining things.”

However, to make sure she was right, she decided to look back. She slowly turned her head and saw a woman in a long black dress that reached the floor. Her face was pale, and her lips and eyes were black. She was holding a black rosary in her hands. Her gaze was languid and cold. She stood silently looking at the girl.

The girl couldn’t remember what happened next because she woke up in her bed the next morning. Her grandmother was sitting next to her, reading the newspaper. Seeing that the girl had woken up, the woman said:

“Oh, you’re finally awake! What were you doing with your friends yesterday? Your mother almost turned grey! Run to the kitchen and explain everything to your mother yourself!”

Zoryana slowly got up from the bed, stretched a few times, put on her soft slippers, which had the same pattern as her pyjamas (yellow crescents and stars adorned the dark blue sky), and went downstairs. A few minutes later, she was already apologising to her mother. The woman was whipping cream for a cake, because the next day was Zoryana’s father’s birthday.

Then the mother and daughter quarrelled and argued, and the girl was hit several times with a towel by her mother and sent to stand in the corner “to think about her behaviour”.

The next day, the whole family sat down at the festive table. There were salads, roast goose, borscht with doughnuts, and the grandparents’ favourite dish, banosh. All their friends and neighbours came to the celebration, including, of course, Zoryana’s friends.

“Behave yourselves, no naughty games this time!” Zoryana’s mother sternly ordered the girls.

The party lasted until late in the evening. The adults praised the cake, and one neighbour even asked for the recipe. The adults drank alcoholic beverages, danced, and joked. Zoryana’s father told jokes and funny stories from his life.

The girls, although they behaved much more quietly than usual, still whispered among themselves, joked and glanced secretly at Zoryana’s mother, afraid that she would again suspect some “dangerous game”.

“Well, children,” said their mother when it was already dark outside and the first stars were hanging over the mountains, “a few more games, and then it’s time for bed. Tomorrow is a school day!”

“Indeed, we have stayed too long,” said Maria, the neighbour. “Come on, daughter, take your brother and let’s go home. Your father and I have to get up early for work tomorrow and get you ready for school.”

The guests got up, thanked them for their hospitality, offered a few more congratulations to the birthday girl, and Zoryana’s mother handed out bags of cake to everyone — and that was the end of the celebration.

When the house finally quieted down, her father turned off the lights in the hall, and her mother and grandmother cleared the table.

Her mother gently told Zoryana to go to bed, and she obediently climbed the stairs to her room.

Zoryana’s room was bright and cosy. The walls were covered with white wallpaper with small golden sparkles that looked like stars. On the bedside table was a small lamp with a soft, warm light, and next to it was Zoryana’s favourite night light in the shape of a starry sky. When the girl turned it on every evening, stars and crescent moons twinkled and spun across the ceiling and walls, resembling a planetarium.

Several small wooden bookshelves were attached above the bed, holding the girl’s favourite books: there was everything from science fiction and jokes to fairy tales, books about magical worlds and legends of the Carpathians. The covers were bright and colourful, the pages slightly worn, and the corners of some books bent, indicating that they had been read quite often.

The floor was covered with a warm, fluffy cream-coloured carpet that resembled a soft cloud, and when Zoryana woke up, it was comfortable to step on it. The doors, like the walls, were decorated with white wallpaper with glitter, although they were a little scratched and scribbled on with a pen. It was her little world, where she loved to be most.

The next day, after coming home from school, Zoryana had lunch and asked her grandmother to help her with her homework. When everything was done, the girl went to play in the living room.

The living room in Zoryana’s house was decorated in yellow tones with wooden trim. The floor was wooden, laid with triangular boards. There were three doors in the room: two entrance doors and one wide sliding door, all made of wood.

In the far right corner stood a brown clay and tile fireplace with purple grape patterns. It provided good heat in winter, and Zoryana often sat by it. On the left was a folding sofa with a brown cover in yellow and brown squares. Next was a large sideboard with transparent doors, where the dishes were kept. There were several decorative items on the shelves: a statue of an Olympic bear, a box with a blue glass dolphin from , a glass ball with roses inside, and a small decorative violin.

In the middle of the room stood a large wooden table with a white tablecloth. To the right of the door hung a wooden board with Yevminov’s name on it, and next to it stood a dressing table — a small table with a triple mirror. It held medicines, a blood pressure monitor, and my grandmother’s box of thread and buttons. A white sewing machine often stood on the table, which my grandmother used to hem or mend clothes.

The room was ordinary, spacious, but used by the family mainly only on holidays.

One day, when her parents were busy with their affairs, Zoryana was playing beauty salon. She brought out her children’s cosmetics and laid them out on the dressing table. It seemed that nothing could interfere with her innocent child’s play. The girl painted her face and nails and started combing her hair. She combed her hair in front of the mirrors, humming children’s songs quietly to herself.

Suddenly, something unexpected happened. The silhouette of the Black Lady appeared in the mirror again. The girl screamed in fright and jumped away from the dressing table. Suddenly, it swayed and fell.

The mother and grandmother rushed to the child’s cries. Seeing what had happened, the mother first ran to the child and examined her from all sides to make sure that the girl was not injured. Then she looked at the dressing table and realised that the mirrors were completely broken.

“Why on earth did you climb up there? What if you had hurt yourself? Do you understand how dangerous that is?!” the woman scolded the girl.

After venting their anger at the person responsible for the incident, the women set about cleaning up the mess. The grandmother warned the woman not to look at the broken pieces, as it is believed that broken objects, especially mirrors, attract negative energy and disrupt the harmony in the home. According to some beliefs, a broken mirror divides or distorts a person’s energy field, which can lead to relationship problems, financial difficulties or poor health.

But the woman accidentally glanced at the broken mirror and did not attach any importance to it.

Her grandfather advised her mother to call a familiar healer, Odarka, from a neighbouring village. She arrived in the evening with a basket containing herbs, a bottle of holy water, a piece of cloth and small amulets.

The healer performed a cleansing ritual.

She went around all the rooms, fumigating them with wormwood and St. John’s wort.

In each corner, she sprinkled the walls three times with holy water.

She threw salt and charcoal on the stove.

She whispered spells against evil spirits.

After that, she gathered the mirror shards in a black cloth, tied a strong knot and said that they needed to be taken out of the house and buried as far away as possible, otherwise the shards could “attract all the bad stuff”.

After a while, Zoryana’s grandfather fell ill. At first, it was just mild poisoning, as the doctors said, but later it turned out to be acute pancreatitis. It was too late for surgery, so the doctors advised the family to prepare for the worst.

The grandfather was hospitalised, doctors forbade him to eat for two days, he was given cold compresses, he took painkillers, and also underwent infusion therapy to maintain water and electrolyte balance, blood circulation and prevent shock. He was also fed intravenously.

His relatives visited him almost every day, but once during one of their visits, his condition worsened — red fluid began to leak, and the man was immediately connected to a ventilator. Everyone was shocked, especially his daughter — Zoryana’s mother — and his wife.

One night at five o’clock in the morning, Zoryana’s mother’s phone rang. She picked up the receiver half asleep, then dropped the phone and began to cry loudly and bitterly. But it wasn’t just crying — it was a real hysterical fit, with tears and screams. Everyone in the house woke up, and then the woman told everyone the terrible news — her father had died in his hospital bed.

The funeral took place the next day. It was difficult to find a priest, because her grandfather was involved in magic and herbal medicine, and the church forbids the burial of magicians and sorcerers of any kind, but in our time it was not so difficult to pay the necessary amount to give a dignified send-off to a deceased loved one.

After the death of her grandfather, strange and inexplicable things begin to happen in the lives of his relatives. At first, it’s just broken crockery, moving objects, and the residents of the house often feeling as if someone is watching them, smelling herbs, and lamps bursting. But particularly strange things happen to Zoryana.

Zoryana began to have dreams every night. They became clearer and longer. Previously, her dreams were fragmented, like flashes — faces, screams, darkness. But now she saw complete scenes: a room where boys sat on the floor, rough wooden flooring, bare walls, and the light of a bulb flickering above her head. One of the boys looked her straight in the eye every time.

She suddenly felt that the room had become quieter than usual. So quiet that she could hear the ticking of the wall clock in the corridor. The air seemed to thicken. Then something bright flashed in the corner of the room, and the figure of an old man appeared, accompanied by an elderly woman. She was dressed in a dark skirt, a white embroidered shirt and a headscarf. Her face was calm. Her eyes were serious.

Zoryana froze. She could neither scream nor move. But she wasn’t very scared.

The woman smiled at her and said:

“Don’t be afraid. You have a gift. I am your great-grandmother. And I will help you.”

“But I don’t want any gift, I am a Christian and I don’t go to magicians, and I don’t do such things myself, because it’s a sin!”

“I know, granddaughter,” said her grandfather, “but you must save the boys from your dreams.”

Zoryana took a deep breath and exhaled slowly. On the one hand, she wanted to believe that it was all just a figment of her imagination. But on the other hand, what she saw seemed too real. And she could no longer simply ignore it. Her heart was pounding. She had a lump in her throat. She didn’t know whether to cry, scream, or just hide under the blanket and pretend that none of this was happening. Because it was difficult. Too difficult for her age. She had no doubts.

“What if I made it all up? Maybe it’s just a child’s imagination? What if I tell someone and they think I’m sick?” A real battle was raging inside her. In the end, the girl gave up.

“Okay,” said Zoryana, “but only on the condition that I refuse to do this for the rest of my life. I don’t want to be associated with magic or anything else. I only believe in God and want to follow His path.”

Then her great-grandmother came closer and touched her head lightly with her hand. She passed on her knowledge to her. Words that Zoryana had never known before appeared in her head: ancient names of herbs, symbols, phrases…

The great-grandmother disappeared as suddenly as she had appeared.

Zoryana sat silently for a long time. She understood one thing — now it was serious. And it was too late to back out.

The next day, Zoryana decided she couldn’t wait any longer. She waited until morning, told her parents that she had classes until five o’clock because she had volleyball practice, and then, grabbing a bag with water, a notebook, and some small items for the ritual, she set off for the town where the parents of the missing boys lived.

She told them she knew where to look for the children. The parents didn’t believe her, but they agreed — no one else had any answers. Together they went to the village that Zoryana had seen in her visions.

She was scared on the way, but she kept quiet. She felt that it was her duty.

Following her vision, as well as an article in one of the newspapers, Zoryana found the children’s parents. They were from a neighbouring village and lived on the same street. They told the girl that the boys were playing with their friends as usual, and then at some point a large black car drove up, grabbed them and took them away.

“Their friends ran up and said that they had been grabbed and put into some black car. The boys immediately ran to me and told me everything. I then went to Sasha’s mother and told her. We called the police, but they told us to wait 72 hours before they would accept a missing persons report. They accepted the report, but the case has been at a standstill for a month.

The boys were named Alexander and Artem. She asked their parents for some of the children’s personal belongings — a hat and a button — and placed them in the centre.

At home, she locked herself in her room, took three wax candles, and placed them in a triangle. She put the boys’ belongings in the centre. She sat down opposite the candles, facing north. She remembered the words she had heard from her grandfather in her dream. She said them three times without looking away.

Then the girl closed her eyes and saw a wooden house with two boys in tracksuits sitting inside. The air became heavy. The candles began to flicker. A humming sound appeared in her head, and it became difficult to breathe.

She began to see fragments of what was happening to the boys: a dark room, a rope, the shadows of two men. Then they showed her the road the car had taken.

She opened her eyes and told her parents to go with her.

Fortunately, the father of one of the boys had a Zaporozhets car, which everyone, including Zoryana, got into and drove off in the direction the girl had seen in her visions.

The ritual did not last long, but it exhausted her greatly. After it was over, she could not get up for a long time and felt weak. But now she knew: the children were alive and she knew where they were.

Before leaving with the boys’ parents for the village that Zoryana had seen in her visions, she remembered the protective symbol that her great-grandmother had told her about. She decided to perform a simple protective ritual.

She took a red marker. She drew a protective symbol on her wrist and on the wrists of the boys’ parents — a stylised cross with branches. As she drew each symbol, she said a short prayer to the spirits of the family: “Keep us safe on our journey and do not let evil come near us.”

At the entrance to the village, everyone felt a headache. It became difficult to breathe in the car. But no one stopped — the symbols on their wrists softened the effect of the negativity. They reached their destination unharmed.

They stopped in a remote village, where an old wooden house stood amid silence and abandoned farmsteads. It was a one-storey building with an attic. To the left of the facade, there was an open wooden staircase with handrails leading to a small suspended balcony in front of the second-floor door. On the first floor, there was a single window with a white frame, divided into sections. Above, there was a wooden door with a small window.

The roof had a simple single-slope profile, covered with grey metal. The base of the house was reinforced with small stones laid around the perimeter. The house was built of large, unhewn wooden logs, which had darkened over time due to weather conditions, acquiring a grey-brown hue. Moss was visible between the logs.

The building stood on a plot of land surrounded by green bushes and tall coniferous trees, which emphasised its rural character. At first glance, this house resembled Baba Yaga’s hut.

“Are you sure this is the place?” asked the father of one of the boys incredulously.

“Yes,” Zoryana replied confidently. “I’ve seen this place.”

The air smelled of dampness, old wood and dust. They walked down a narrow corridor. First, the kitchen — empty. A stove, a broken stool, a bowl of stale bread. Then — a room with a sofa covered with a dirty blanket, a television without an antenna and an old table. The pantry was empty. Silence reigned at every turn.

“No one’s here…” whispered Artem’s mother, but Zoryana stopped her:

“There’s still the attic. They’re there.”

The wooden stairs to the second floor creaked. Zoryana was the first to reach the door and nodded to her parents.

They opened it.

Opening the door, they quietly entered the hallway. They tiptoed through all the rooms — from the kitchen to the pantry — but found nothing there. Then they went up to the attic.

There, Zoryana saw two boys sitting tied up on the floor against the wall. Their mouths were taped shut. They were asleep.

Artem’s mother gently woke the boys, and their fathers helped them free themselves from the ropes and tape. One of the fathers quickly untied the ropes, while the other hugged his son so tightly, as if he was afraid of losing him again.

“Call the police,” whispered Bohdan’s mother.

Soon, the same black car pulled up to the house. Two men got out. As it turned out, they were friends of the boys’ parents who lived in the city.

Twenty minutes later, a black car drove up the dirt road — the same one that had appeared in Zoryana’s vision. Two men got out, both wearing hooded jackets. One was smoking and talking on the phone, while the other looked around as he climbed the stairs.

When they saw the boys’ parents and Zoryana, they were surprised at first, but then they understood. They tried to escape, but at that moment a police car stopped near the house. The men were detained on the spot. One tried to argue, the other remained silent and trembled.

During questioning, it emerged that they were acquaintances of their parents and had once worked together. Both had large debts. One had taken out loans due to a gambling addiction, while the other had invested all his savings in a dubious cryptocurrency scheme. They were offered a chance to “make money,” but the scammers disappeared, leaving them with empty pockets.

“We had nothing left…” said one of them. “We knew that children were the strongest lever for blackmail… But we didn’t even have time to try to demand anything.”

After the arrest, the police immediately began processing the crime. The area was cordoned off, and the boys were taken to the hospital for examination. The parents, staying close to their children, answered the investigators’ questions.

Within an hour, television crews and journalists had gathered at the scene.

The cameraman set up his tripod next to the police car, and the presenter, wearing a bright jacket and holding a microphone, was already broadcasting live:

“We are at the place where two missing children were rescued a few hours ago! And the most interesting thing is that it was not the police or the special services who found them, but… an eleven-year-old girl. Yes, it was Zoryana…

When the children were rescued and the police had filed their report, several film crews arrived at the scene. The presenter from the central television channel approached Zoryana with her microphone.

“Who was the first to realise that the children might be here?”

“I did,” Zoryana replied quietly. “I dreamed about this place.”

“What exactly did you see in your dream?”

“A house. A forest. A car. And the boys themselves. They were asking for help.”

— Where did you first see this house — in real life or only in your dreams?

— Only in my dreams. I knew what it looked like, but I had never been here before.

— When did you realise that you had to act on your own, without the help of adults?

— When I saw them in my dream for the second time. I felt that there was almost no time left…

— Why did you decide not to tell your parents the truth?

— They wouldn’t have let me go. And I couldn’t wait…

The journalists visibly perked up. One of them stepped forward:

— Do you think you did the right thing by going alone to look for the children, putting yourself at risk?

— I wasn’t alone. The boys’ parents came with me. But it was my decision.

— Did anyone help you — adults, acquaintances, teachers?

“No. No one knew.”

— Why do you think the police couldn’t find the children first?

— They didn’t see what I saw. They didn’t know what to look for.

— Do you often have dreams like this? Is this something new for you?

— Not before. But after the mirror broke, it all started.

— Who taught you to understand such visions?

— No one taught me. It just… comes to me. But I don’t want it anymore.

— Why you? Why do you think it happened to you?

— I don’t know. Maybe because of my grandfather. Maybe it was meant to be.

— Do you believe you have some kind of gift?

— Maybe. But I don’t want to do it.

— What did you feel when you saw the boys alive?

— Relief. And fear. I was afraid I wouldn’t make it in time.

— What will you say to other children who may see similar things?

— Don’t keep quiet. But don’t get involved yourselves. I was just really afraid that it would be too late.

The journalists thanked her briefly, some asked a few more questions, but Zoryana silently walked away to the boys’ parents. She was tired, tense and a little confused. She didn’t need fame. She just wanted to go home.

After lunch, Zoryana’s mother washed the dishes, while her father sat in the living room, glued to social media. The television played quietly in her grandmother’s bedroom — she was watching the news, as usual. Suddenly, her grandmother exclaimed:

“Look, it’s our Zoryana!”

“What?” her mother turned around. “Where?”

Everyone gathered in the bedroom. On the screen was a reporter with a microphone in front of an old house. Next to her was Zoryana in her familiar jacket, with two slightly tousled braids.

The TV presenter reported:

…an eleven-year-old girl who pointed out the location of the two missing boys, organised a trip with the parents of the rescued children and helped the police apprehend the criminals…

Her mother froze, the towel she was drying her hands with instantly falling to the floor.

“What is she doing there?” she said quietly, almost in a whisper. “She was supposed to be at her club…”

Dad got up from the sofa, his eyes still glued to the screen.

“Is this live? What is this — just now? She’s not at home…”

The journalist asks:

“How did you find out where the boys were?”

“I had a dream… I saw it in my visions.”

The father clutches his head.

“She went there on her own… She lied to us…”

Her mother abruptly turns off the television.

“She was there! Where the kidnappers are! Where the police are! And all without permission! Without any warning!” She screamed so loudly that she started coughing.

“She should have told us! What if something had happened?! What if she had been kidnapped with them?” added her father, pacing nervously around the room.

Grandmother was silent, only sighing.

Her mother went to Zoryana’s room — it was empty. The bed was unmade. There was a note on the table:

“I’m at club. Might be late. Don’t worry. Z.”

“She knew what she was doing!” said her mother with anger and pain at the same time. “She wrote it on purpose so we wouldn’t look for her! So we wouldn’t get in her way!”

The phone rang.

Her mother didn’t answer — she just looked at the screen.

“The neighbour… Everyone knows already…”

Dad sat down on a chair, his head bowed.

“So what now? The whole country has seen our child. They call her a clairvoyant, a heroine… And us? We didn’t even know where she was…”

“She lied to us. She’s 11 years old, and she’s participating in some investigations on her own. This is not normal!” her mother slammed her hand on the table.

“And it’s all because of those psychic shows you watched with your mother and Nadiya! See what watching such shows in front of a child leads to?! They believe everything they see!

The woman wanted to argue, but she knew her husband was right.

“But she saved the children…” the grandmother said quietly.

“And who protected her? What if something had gone wrong?” her father replied sharply. “If she’s so ‘grown up’, let her explain everything and take responsibility for her actions!”

It was already past eight in the evening. A thick fog hung over the village, and the air was filled with the smell of dampness and autumn leaves. The ground beneath her feet creaked slightly from dry twigs and mud that had softened after the recent rain.

Zoryana walked slowly, her hands in her pockets, her hood pulled over her head. She knew what was waiting for her at home, and her heart beat faster and faster. When she reached the gate, she paused for a moment and took a deep breath, as if that would help her gather her thoughts. Then she opened the gate and carefully crossed the yard.

She wanted to walk quietly, but her plans were disrupted by the barking of a dog, whose kennel stood a few metres to the left of the house.

The light was on in the house. Because the windows were covered with curtains, Zoryana did not know what her parents were doing at the moment. However, she knew for sure that, at the very least, she would be severely scolded, and at worst, she would also be punished.

It was dark in the hallway. A faint light came from the living room, and the familiar clatter of dishes came from the kitchen.

“It’s me…” she said quietly, almost whispering, as she took off her shoes.

There was no answer, only the sound of a knife on a cutting board. A moment later, her father emerged from the darkness of the hallway, wearing a sweatshirt, his forehead wrinkled and his gaze conveying not so much anger as fatigue and tension.

“Go. Mum’s waiting,” he said curtly and walked away towards the kitchen.

Zoryana went into the kitchen. The room smelled of tea, freshly baked bread and a hint of smoke — someone was burning wood in the stove. Her mother was sitting at the table, her elbows resting on the wooden surface, her arms crossed, her face stern. Next to her was her grandmother, knitting something.

“Sit down,” said her mother. Her voice was calm, but with a hint of anger.

Zoryana sat down on the edge of the stool without taking off her jacket.

“Where have you been?” asked her mother, without looking up. “And please, no lies.”

“Saving the boys,” Zoryana replied quietly.

“We saw you. On live television, broadcast across the country. You were standing there, talking to journalists. Alone. Without us. You were in a place where anything could have happened to you,” her mother’s voice trembled, but she held back. “And we didn’t even know where you were.”

“Mum…” Zoryana began, but her mother raised her hand.

“You lied. You wrote a note about the club and that you might be late. But you went with the adults to look for the kidnapped children. Without telling us anything. How could you?!”

Zoryana looked down and said quietly, almost to herself:

“Because I knew you wouldn’t believe me. You wouldn’t have let me go. And they… they were screaming in their sleep. I couldn’t wait any longer. I was afraid I wouldn’t make it in time…”

Her father sat down opposite her and folded his arms.

“Zoryana, we are your parents. We need to know where you are. We are not thieves of your freedom. But what if something happened to you? What then? What would we say? That we didn’t save our own child?

“You should have trusted us,” my mother continued.

Zoryana nodded.

“I didn’t want to hurt you, to make you feel helpless. But I felt like I had to do everything myself…”

“But you’re still a child,” Grandmother interjected. “You’re very strong. But you’re also very young.”

Silence fell in the room. The clock on the wall ticked louder than usual.

“From now on, no more secrets,” her mother concluded. “And no more making things up, and certainly no more running away from home without warning.

“And for a while, you’ll have to stay at home, do your homework and help us more with the housework. It’s not because we don’t love you, but because we want you to realise your mistake,” her father concluded.

Zoryana stood up with a smile on her face, wiped her teary eyes and hugged her parents.

“Okay. I promise…”