Ірина Семенченко / Irina Semenchenko
38 років, м. Миронівка, Київська обл., Україна
Авторська проза
Творча робота
Казка “Зореліт” (Ірина Семенченко)
Міжнародний конкурс Paris: Talents d’Europe. 10‑й сезон
Ставайте відомими, замовляйте Зіркові сторінки, новини про себе, запрошуйте меценатів на допомогу.
Зореліт
В далекій печері під величними зеленими горами, що підпирають небо, жив дракон. В блискучій зеленій шкурі з перламутровими переливами. Як тільки сонечко закочувалось за обрій і захід ледве жеврів, він милувався останнім промінчиком і, проважаючи сонце за гору, розправляв свої могутні крила, пірнаючи у сіро-рожеві хмарки.
Печера, оздоблена самоцвітами та рубінами, виблискувала як вдень. Багата оселя, зручний вирізьблений зітканий гамак-ліжко. Чарівна піч, для якої зберігались та підсихали залишки кори та гілок. Круглий стіл та стілець.
Їв він все, що знаходив. Біля входу росли кущі шипшини, глоду та кілька кущиків ожини. По праву сторону від печери розляглось озерце і багато різноманітних качок слугували дракону як окрасою, так і їжею.
І так мінялись ночі на дні, природа пролистувала пори року, як слайди кінофільму.
Коли в білім кожусі стояли дерева, то піч одним подихом спалахувала і гріла великі хороми і душу, в цей період потрібно було чатувати на здобич, якогось гірського барана чи цапа. Так роки змінювали десятиліття, століття…
Ген сніг розтане, струмок дзюрчить, птахи виспівують пісень у гніздечку на старому дубі, сонечко лоскоче теплим променем, а он де за пагорбом якийсь плач і не пташина зовсім, не тварина… людська дитина, обгорнута якоюсь обдертою тканиною, гірко плаче.
І чомусь могутньому дракону жалко стало це невідоме створіння. Він піднявся на крилах і, пролітаючи, закинув дитя собі на плечі. Зайшовши в печеру, дмухнув в пічку розпалив вогонь.
На підлозі стояв кошик для ягід із травами (чай на зиму). Дитя залізло в кошик і задрімало. Вже й зорі сріблястим сяйвом сипали серпанки до входу в печеру, і місяць круглий, як кульбаба, пірнав під хмари, та сон усе не йшов, усе тупав десь за порогом..
Їсти це створіння зовсім не хотілось. А вранці зі смаком хрумкочучи тріщало яблучко. Дракон вийшов із печери і пішов до озерця поласувати качиною та випити озерної водички, яка не скрізь ще розтала. Проте сонце підіймалось все вище на небосхил, зігріваючи все довкола, день ставав усе більше…
Маленькій людині приніс кролика, щоб поласувати, дитятко заходилось доганяти його, потім затягнуло у велитенську корзинку і обійнявши заснуло… Не розуміючи, яку поживу потрібно цьому створінню для життя, він піднявся на найвищу вершину, з вершини з північного заходу була стара багатовікова печера розмальована, як книга буття землі, довго бродив він великими залами і коридорами, читаючи записки стародавніх віків предків і пращурів, і все ж натрапив на картинку з дуже схожим створінням, яке стало йому знайомим от уже кілька місяців…
Минали дні, місяці, пори року змінювались одна з одною, роки стрімко летіли, як хмарки в вишині, даруючи досвід, відкриваючи горизонти, наповнюючи життя та душу світлим почуттям відданості та любові.
З малої незграбної грайливої людини виріс високий статний синьоокий красень, парубок. Світозаром нарік його дракон. От уже і він на рівні з драконом виходив на полювання взимку.
Далі дракон з віковічної печари приніс велитенську книгу з могутнього бересту, загорнуту у великий сувой. Раніше принесені були набагато менші книги буття, пізнання життя, книга еволюції та зірок, а це книга про винаходи. Світозар детально вивчав, до вподоби йому було столярство. З допомогою дракона зробили майстерню, накувальню, різні інструменти з каменю, ножі для різьблення. І почали відтворювати власноруч вирізблені вироби, шкатулки, стіни, згодом печера Зореліта перетворилась в невиличкий замок.
Хороми облаштував, встелив долівку шкурами, сшив собі накидку для зимового періоду, дракону накидку на спину. Дракону було дуже приємно отримати подарунок, бо ж раніше ніхто йому нічого не дарував.
І так би й жили вони там по нині, якби не один випадок.
За велитенськими гірськими пагорбами розлягались величні поля з квітами та травами, швидкоплинні потічки та річки то вузькою, то широкою вервечкою, то з’являючись, то ховаючись за поворотом, несли свої води до ще більших водойм.
Осінь, пишна красуня, дарувала запашні дарунки, розфарбовувала, як митець, вершини, схили та пагорби.
Парубок збирав трави та ягоди, наповнюючи комору в печері різноманітними запасами. І сам незчувся, як опинився за межами гір, ступаючи вузькими доріжками, чулись йому у розлогій долині біля річки якісь звуки, з цікавості він наблизився ще ближче і побачив собі подібних створінь, людей…
Велика людська община, дерев’яні будиночки, найбільша хатина свідчила про те, що тут проживав головний вожак цієї опщини. Як стало відомо згодом він керував полюваннями, облаштуванням житла, вони говорили на знайомій мові, Світозар їх чудово розумів.
Мова йшла про заможного заокеанського купця, трішки пошарпаного часом і віком, який мав багато шкатулок з дорогоцінним камінням і сувої парчі та тканин, ці дарунки слугували платою та вдячністью за щедрі врожаї.
Звісно, привернула увагу дочка вожака Квітоліна. Розумна дівчина товаришувала з зіркарем, та мала змогу читати древні рукописи, вивчати зірки та природні явища, що називається, жила в гармонії з природою та з собою.
Звісно, широка морда підстаркуватого хана, в очах якого світився азарт до нової речі в свою колекцію і якийсь насторожуючий звіриний блиск, викликив навіть не страх, а якусь огиду.
Почувши та побачивши ситуацію, Світозар побачив ті самоцвіти, смарагди, діаманти, рубіни у відкритих шкатулках, що ж тут незвичного, думав він, адже в нашій печері такого досить багато, воно в стінах, в усіх кімнатах…
Зрозумівши незграбні натяки хана, спалахнувши, як сірник, Квітоліна попрямувала на галявину до річки по польові квіти для прикрас будинку, де й зустріла статного парубка Світозара, познайомились…
Світозар був цікавим співрозмовником, зимовими вечорами, коли в печі тріскотіли дровцята, а печера в середині виблискувала як тисячі зірок, колисаючись в гамаках з драконом по різних кутках, він слухав цікаві історії, та був обізнаний у зіркових справах, у бойових мистецтвах, в лікарських, словом дуже цікавий хлопчина. Спільну мову вони знайшли відразу. Кілька цікавих історій покорили серце дівчини.
Вечоріло, по галявині розлягався пухкою молочною пеленою та нічною прохолодою туман. Світозар дістав накидку вовняну та вкрив плечі дівчини…
Добраніч, мовив, час пізній потрібно повертатись додому.
– А ми ще побачимось?
– Обов’язково, мовив Світозар.
Місяць круглий як яблучко котився кароким небом освічуючи доріжку додому.
Біля печери бродив дракон, все неспалось йому, то місяць надто ясно ближчав над чолом, та й ліжко Світозара пустувало…
І сон тікав, далеко на квітучі луги та галявини бавитись туманом.
Що цікавого подарував тобі сьогоднішній день мовив дракон, радіючи поверненню хлопця. Розповів йому Світозар про сьогоднішні пригоди, про чарівну дівчину, і в погляді тому замріяному пахло квітучими веснами, соловїною піснею, коханням… Вже й сон досхочу набігавшись по росяних туманних стежках прибіг до легенького вогнища драконової печери і заколисуючи й сам приліг на пухкій перині до світанку…
А в ранці дракон розповів йому цікаву історію, про життя предків та його власне, про людей та багатства про вбивства і зраду, про відданість та любов. Про віковічну печеру де все рідне до болю, про стежки і дороги, якими ступали спочатку малі невмілі лапки, де розправлялись крила. А їм чомусь хотілось наших стін, наших сріблястих зірочок печерних, вони готові були віддати нам на поживу своїх дітей, доньок, заради багатств, золота закріплюючи за собою куплену, чи вкрадену, чи омиту кров’ю могутність, та славу. А нам насправді потрібен був спокій та право жити на своїй землі, літати між хмарками…
Щоб визволити твою Квітоліну, можемо використати давній прийом, пролечусь налякаю…
– Ні, Я дорожу тобою Зореліт, ти рідніше всіх зірок на небі, тому забудь ці давньовічні прийоми, вигадаємо,щось інше…
Доріжка знову бігла знайомими пагорбами та рівнинами, полями й лугами… І в запашних осінніх травах вкривала білими пухкими хмарками закоханих. І прийняли вони сторінки життя та шляхи один одного, батьків та дракона.
– Як можна зарадити твоїй печалі? – мовив парубок.
– Якщо б ти мав дорогоціні камінці, якесь браве діло, батько напевно б погодився на твої умови…
– Вважай що я маю камінці та шкури диких тварин і можу віддати це в дарунок майбутньому свекру.
– А як ми подамо цю історію…
– Довірся мені, – усміхнулась Квітоліна, – мені надавав уроки відомий в усьому світі філософ-казкар. Я впораюсь.
– З новою долькою молодого сріблястого місяця, по обіді, будь готовий.
Приготування йшли, Світозар вирізблював в печері нові стіни різними узорами, кожна кімната була новою, несхожою на іншу, лиш прихожку, в якій була стара віковічна піч змінив лиш трішки, піч і камін лишив в первородному стані, бо ж створені вони були ще дідом дракона і тому мали дуже велику цінність і вишуканий вигляд. Зореліт відбирав дорогі камінці в різьблені дубові шкатулки, шкури виблискували в великих скринях. В зітканих драконом лляних одежах вбраний вирушив Світозар за Квітоліною.
– Батьку, могутній Волелюбе, – мовив філософ-казкар, – світла вість йде до наших земель, зіркар Радослав повідомив, що чекаємо багатого Західногірського князя Світозара, який візьме за дружину нашу царівну Квітоліну.
– З чим прийшов до нас західногірський князю? – мовив Волелюб.
– Ходять легенди про твою дочку, яка сонцем освічує усю землю, про красу її та майстерність, про гострий розум та веселу вдачу. Хочу взяти її за дружину, а за це Я обдарую тебе коштовностями. Обіцяю любити її та цінувати.
Кілька коней білих та вороних везли дари вожаку. Від побачених прикрас йому перехопило подих і він тут же погодився.
Поблагословили батьки закохану щасливу пару, дяку сонцю висловлювали, та матінці природі, співали примовлянок, щоб лоно красуні було плодорідним і вона подарувала нащадка світлому Західногірському князю Світозару.
– Ти готова, тепер мій дім твій дім.
Шлях пролягав знайомими стежками й дорогами, а якщо в серці живе любов то інше безсиле.
Заквітчана печера, в святковій розшитій накидці біля входу походжає схвильований дракон, як поводитись з красунями? Чи не злякається дівчина? Обліпили думки як будяки… Святковий стіл з різноманітними стравами,запашні паляниці, смажені куропатки, печені качки. Груші, яблука, чай з польових трав, та солодка малина, красувались на дубовому вміловирізбленому столі.
– Доброго вечора рідненький, – мовив Світозар, низько вклонилась дракону Квітоліна.
– Рада зустрічі, ось Вам подарунок, у малій скринці розшита парчовими нитками нова святкова накидка, та бочичка шоколадних виробів з ягодами та цукатами.
Дракон крім м’ясних страв дуже любив солодощі, тому був дуже щасливий такому подарунку.
– А ти мене не боїшся?
– Ну звісно ні, ти такий величний, красивий, мудрий і очі у тебе добрі… Мене Квітоліною звати.
– Я Зореліт.
Час минав, спочатку повільно, потім швидким кроком, а далі біг галявинами поряд з юними хлопчиком та дівчинкою граючись, та сміючись. Світлі кіски-кучері розвивів вітер, встилаючи гірську стежину пухом майстерних кульбабок. Маргаритка та Миролюб слухали цікаві історії дракона.
Пів століття пролетіло схилами рідної сторони, розбудувалось підніжжя віковічних гір, в низині вибудувані захисні мури, дороги з каменю. Невеличке поселення людей, відкриті столярні, кам’яні, кувальні майстерні, налаштовані торгові відносини з різними заможними правителями. Поселення процвітало, гора отримала назву Сонячна, туди на вершину ходили лиш Квітоліна з Світозаром та дітками (царівнами, та царевичами), на гостину до дракона. І кращого наставника, няньки та казкара, годі було й шукати…
І щоб відновити сили, відпочити, чи отримати мудру пораду Світозар підіймався в гори до Зореліта та рідної оселі.
Якогось дня, золотокосої осені, коли фарби вигравали різноманітними переливами, а аромати, яблук та грушок манили скуштувати Зореліт запросив Світозара піднятись у віковічну печеру на найвищу гору пращурів.
– Настав час дещо показати тобі синку. Сьогодні особливий день, день осіннього сонце стояння, день від початку якого зникають паралелі між різними світами, які існували до нас, багато віків, тисячоліть…
Стежина вкрита запашними квітами вела до найвищого краю, камінь покрути, крутнув Світозар камінь, гора відкрила свої хороми і потрапили вони, ніби в казку, з різьбленими стінами, величними книжками, рукописами, малюнками, лабіринтами. На тім краї, де впирається вечірній місяць перетинаються «грані», роздоріжжя світів, сьогодення й минулого і можна побачити своїх пращурів, які давно вже за заходом сонця відійшли в інший світ, і перед ними відкрився цілий всесвіт, сотні вікових небес і просторів. І коли шлях сонця повертає до осені, потрібно згадати їх, обов’язково в любові та вдячності і якщо страх зникне, ти зможеш їх відчути і побачити, вони будуть близько, поряд до зимового сонце стояння до народження нового сонця. Багато століть на землі живу я завдяки тобі, твоїй добрій вдачі, любові. Але мене час, настане час і мені йти за горизонт. Ти знаєш тепер що й коли і як ми зможемо побачитись. І знай, що все на цій планеті виростає, ти, я, гора, камінці, почуття.
Нічний серпанок укривав величні гори, сивий туман як молоко розливався низинами. Розпаливши піч на стелі виблискували сріблясті зірочки, в розшитих гамаках ласували марципанами та цукатами Світозар з Зорелітом, лунав веселий сміх, запальні розповіді. Ген сон вже біля входу, присів на крісло качалку, ось дослухає, ще одну розповідь і загорне в теплі солодкі обійми таких рідних на землі ….
© Ірина Семенченко
ДОКУМЕНТИ КОНКУРСІВ ОПТИМАЛЬНІ ДЛЯ АТЕСТАЦІЇ
ВСІ ТВОРЧІ РОБОТИ ДОДАЮТЬСЯ В НАЦІОНАЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ ФОНД
ТАЛАНТИ ПРОСУВАЮТЬСЯ В УКРАЇНІ, ЄВРОПІ І В СВІТІ
УЧАСНИКИ ОТРИМУЮТЬ ДОПОМОГУ ВІД МЕЦЕНАТІВ
Ви можете подарувати Меценатську нагороду (одну чи декілька), яка з відповідними цифрами з'явиться на сторінці учасника, а кошти працюватимуть на просування талановитої людини (колективу).
Хто вже отримав меценатську нагороду?
ВЗЯТИ УЧАСТЬ В КОНКУРСІ
Допомога талантам
Всеукраїнські і міжнародні конкурси в Творчій екосистемі Алея Зірок України.
__________СЬОГОДНІ В ПРОМО
Якби не було тебе...
Обрій в її очах
Я відчувала те саме
Дівчинка з Місяця
Ілон Маск – марсіанин
