Михайло Байдаков
70 років, м. Чернігів, Україна
Авторська проза
Творча робота
“Одкровення” (Михайло Байдаков), новела
Міжнародний конкурс Paris: Talents d’Europe. 2-й сезон
Щоб ставати відомими артистами, долучайтеся до програми просування талантів Alley of Stars Promo. Створюйте онлайн портфоліо за програмою Hollywood!
Одкровення
Олександрі Юмашевій присвячую.
Так легко ми омані даємось!
Не вірилось, що тих очей світила,
Ті двоє сонць могло згасити щось.
Та раптом їх поглинула могила,
І впевнитись нарешті довелось:
Все тлінне тут – часу здолать несила!
Франческо Петрарка
ОДКРОВЕННЯ
Час згорає, роки згасають – життя минає. Ллються із джерела часу нестримною течією роки в простір безцільності й марноти. Маятник долі коливається то в один, то в другий бік. Він не може зупинитися сам по собі: це воля вибору кожного із нас, написана не на папері, а на скрижалях Вічного. Почуття, народжені сонцем гір, є променем світла Божого, який знайде в часі шпарину, обов’язково повернеться, засяє у відблисках бірюзою великої води, на якій відобразяться два силуети закоханих, бо все це залишилося із ними назавжди. Думки, як тіні, переслідують невідступно. Тиша кричить: “Де ж ти, журавлику мій осінній, де?”
Ми, мов журавлиний ключ, що розгубився в тумані десятиліть: уже не бачимо один одного із далеких доріг, але серцями поруч, бо рідні. І він її чує, лебідку свою, та тільки дороги не знайде. Осліп, не бачить. І змовкає, крила складає ,”падає”, порохом буднів припадає, немовби снігом вкривається, у мовчанні змерзається, допоки Світло весни не розтопить кригу очей, прозріння поверне. Пам’ять минулого, як сонце вранці зійде, бо воно продовжує існувати поза часом реального. Буревіям часу не під силу подолати силу перших почуттів, щасливих днів золотої осені старого саду. Те перше “народження”… . Воно покличе. Хоча б навіть в останню мить життя, коли невідворотність постає перед очима. Коли відкривається інший вимір того, що рано чи пізно повинно відбутися, остання мить найважливішого й найпотаємнішого… Коловорот часу прокручує минуле, шукаючи дорогу у схід сонця днів те, що було безповоротно загублене – осяжнеє і недосягнуте. І раптом охоплює з гіркотою піднесений спалах – Одкровення… . Воно, як спокута за помилки, як покаяння, обов’язково прийде з останнім словом, як предвечірній промінь:
“Михайле, я відчуваю, що скоро “піду”… і хочу сказати тобі те, що колись недоказала… Я от думаю, які ми в листах були рідні, а в житті залишалися “чужими”.
Так мені здавалося до тієї хвилини, як я тебе побачила на пероні. Між нами відстань у тридцять років.
Ніби і не було цього життя, а довгий – довгий сон.
А діти?… Ні! Вони з іншого життя… . І чи було це? – Було, але ж тебе там не було. Я наче роздвоїлась: думками з тобою, а реально… Реально теж було життя, проте начебто оповите пеленою. Я прагну розігнати той туман, а ти тут ось, у серці моєму! Ти приніс світло моєї юності. Усе повернулося й сколихнуло мою душу, відболілі болі, втишені жалі – усе те, що не згасає. Йому нема згину – і доказом є та остання зустріч серпня 2001 року.
А пам’ятаєш поцілунків солодких дощ і серця стук, тремтіння в грудях…. Усе це було. А втім, чому ж не збулося? Я винна! Винна! Знаєш, я багато думала про це. І той злощасний лист… Він заподіяв тобі жахливого болю. На жаль, я це не одразу зрозуміла. Бо що ж можна було усвідомлювати в неповні сімнадцять?
Так, ти намагався забути й пробачив мене, одначе ж, я розумію…, життя підказало мені, що в душі зяяла глибока рана. Ти ж такий вразливий! Тепер я це розумію, коли життя прожите. Час притлумив біль, однак слід же залишився.
Ішли роки… Весни змінювали зими, а той слід, запилений часом, усе ж проглядався в калейдоскопі буття. Навіть зараз, по закінченню багатьох десятиліть, ти можеш сказати: усе стерлося, забулося. Вибач, але я тобі не повірю. Так як той біль, який ти завдав мені, не виконавши своєї обіцянки, який я сповна відчула на собі.
Як я тебе чекала! Як страждала!.. В очікуванні, невіданні… Скільки сліз і гірких думок?… Я вже тоді зрозуміла, як тобі було нелегко, проте промовчала. Потрібно було боротися за любов, адже я тебе перша відштовхнула тим нещирим, неправдивим листом. Кохаючи, образила, бо гординя переважила.
Я перша вийшла заміж. Надіслала тобі весільне фото… А для чого? Щоб додати болю тому, кого продовжувала любити? Яке неосмислене безглуздя… ти ж одружився тільки через три роки. А моє життя зруйнувалося… Хоча назвати то життям навряд чи можна?
Начебто доля помстилася за тебе. Роки приниження, образ. Усе це – наче кошмарний сон. А ти, як світло далекої зірки, зігрівав листами, допомагав мені. Час від часу я занурювалася в оазу твоїх листів. Читала… . Мені було боляче, і водночас огортала радість, бо там була любов. У них було тепло. Твій голос чувся в них. А скільки поцілунків?! У ті незабутні дев’ять днів… Усе це було в наших листах… і в тих днях… А де ж життя?…
Про нього немає бажання згадувати… Хіба що Віка – донечка моя, квіточка.
Як вона раділа твоїм подарункам!…П’яний батько, який навіть у неї викликав огиду. Він полишав нас і повертався. Клявся – і зраджував. Я тобі писала… Зрештою, пішов і не повернувся. Через декілька років я дізналася, що пристав до такої, як сам, і помер від горілки. Ще й сорока не було… . Що шукав, те й знайшов. Пам’ятаєш, як ти перший раз до мене приїхав… через десять років від нашого знайомства?.. Зізнаюся тобі: у мене з’явилася маленька надія, що ми будем разом. Хоча ти на шляху з Середньої Азії не заїхав до мене. Ця маленька надія декілька років жила в мені. Знаєш, хоч маленька, така крихітна, а все ж надія… І теплі листи, допомога ліками – усе це жевріло надією. Водночас розуміла: у тебе своє життя… Яке б воно не було, але воно належало тобі. Тому не кликала. Завжди бажала і хотіла, щоб ти був щасливий. Ти ж розумієш, що тільки той, хто кохає, може так бажати.
Коли познайомилась із Олександром у вісімдесят сьомому році, мабуть, це була любов, а проте… це було зовсім не те, що було в нас із тобою… Чи була я щаслива? Так, була! Той шматочок щастя Господь подарував мені.
Ти ж хотів, щоб я була щаслива? От твоє бажання і збулося: у мене народилася Даша. Відчувала себе потрібною і була щаслива. Роки приниження, самотності, і це життя з Олександром, наче подарунок долі. Він простий, не романтичний, однак він хороший, вірний, надійний. Я бачила його турботу, відчувала увагу. Він справжній, не двуликий. А що ще треба? Хіба цього мало, щоб бути вдячною і любити.
Ту касету, яку ти подарував, я часто слухаю й завжди плачу. Та музика… -” Музика дощу” – той перший і останній дощ нашого знайомства. Твій перший, несміливий цілунок дарував крила щастя. Не можу стримати себе, і не очі плачуть – це душа із глибочини зливає сльози радості й болю. Ти був у моєму житті. Я знаю, що ти ніколи не забував про мене, хоч і був далеко. Адже скільки часу минуло -усе життя- а я жила в тобі… Подумаю і плачу… Виявляється, можна плакати від щастя.
Нехай іде дощ. Головне, щоб у душі було не похмуро. Нехай іде сніг, ідуть роки, а душа жива, пам’ятає, як ми брели по засніженій Волзі. Тоді теж падав сніг. Ми йшли, і ти за кожним кроком прутиком накреслював на снігу по одній літері. Так народився твій сніжно – ніжний лист. Він став найдорожчим дарунком для мене. Я його берегла в пам’яті, а сніг укрив, не стер, охоронив. Лиш тільки до весни зберіг, щоб розтанути, розчинитися і сплинути в море.
Знаєш, після тієї зустрічі минуло багато років, але коли падав сніг, я завжди уявляла тебе, що пишеш… не для когось, а для мене письмо… Я чекала, а коли отримувала – раділа, як у юності. І вчора мені здавалося, що це той самий сніг падає у дворі, даруючи пам’ять тих слів… Сумно? Так! Але це ж було в моєму житті. Тільки в моєму… – БУЛО! Як гірко усвідомлювати: було… .
Життя прожите. Ти не пишеш… Проте я знаю, серце підказує: ти живий. Пам’ятай, про що я тебе прохала… в “наступному житті”. Тільки не поспішай! Живи довго – довго. Ти потрібен життю. Будь щасливим! Твоя радість – то моє щастя. Живи за мене. Я дуже хвора, і це моє останнє одкровення.
Зараз теж за вікном сніг… Нетривкий сніг, бо весна близько. Він знову розтане, напоїть землю і мене в землі. Прощавай і мене прости. Я дякую долі… ти все ж таки був у моєму житті. Хочу ще щось сказати, одначе думки плутаються від болю, сил нема… . Прощай.
Минула болісна ніч, здавалося, що це вже все, але з ранком настало полегшення. Мабуть, ти мене не відпускаєш. Перечитала свою писанину і зрозуміла, що я тобі хотіла сказати. Вірніше не сказати, а подумки поцілувати, як тоді, вперше, поцілувала біля озера. Це вже все. І ще раз прости… “
Олександра 27. 02. 2014 р.
(Через три місяці її не стало 24.05.2014 р.)
Твоя сповідь скінчилася. У морі моїх спогадів і відчуттів здійнялася буря. Хвилі вдарялися в саме серце. Холод давньої ночі… той відчай… скотився на мене. Холодні вуста смерті вдруге відчув на собі. Від болю втрати очі за – щеміли, зросили вії вологою, душа прийняла її загибель, наче відірвалося від неї щось дороге, світле… – життям зрощена квітка. Загоєні рани почали кровоточити, бо спізнилося в серці каяття. Доки щирість у душі гніздо вила, тебе не стало. А втім, твоя душа мою почує, бо це ж прийшов мій час спокути.
Ті картини оживали, поставали переді мною. Немовби вона з того далекого минулого подала руку, зустрівшись вчетверте, через сорок п’ять років від нашого знайомства в тому старому саду. Тільки тепер дерева голі-голісінькі стоять, і листу, який під ногами шурхотів, уже немає. Сад наче сивиною туману оповився, у прощальне вбрання вдягнувся. Сумно й боляче слухати твою зболілу, у прикрощах душу… . Але я чую, бачу твої очі, лише рука твоя чомусь холоне в моїй долоні. Чи можна забути той перший дотик щастя, коли серце ладне було вискочити з грудей? Очима душі своєї ти дивилася в мої очі, промовляючи: « Кохаю».
Твої слова переплавляються в згусток миттєвостей з радощів і болю. І те, що “снилося”… життям, збулося. Здавалося, зафарбувалося тінню забуття, а ти відродила все, на жаль, у прощальну зиму одягнувши.
Безсумнівно, ще в ті далекі роки юності Господь послав мені випробування, проте тоді я віри ще не йняв і покладався на долю. Не цінуючи того, що мав… , отримав те, на що заслуговував.
Чи я винив тебе коли? Не можу пригадати… Напевно, вважав себе завжди винним. Навіть тоді, коли отримав того листа…, шукав виправдання тобі, хоч сумніви мучили. А потім як радів, читаючи твоє зізнання!… Я ладен був на крилах полетіти, щоб ти повірила, що я тебе кохаю. І полетів би, якби не служба та… Ти ж знаєш, якою підтримкою для мене були твої листи. Стежки до тебе аж на два роки заметіль укривала , а до “весни” було ген-ген… так далеко. Думав: чи діждуся? Діждався… Листа від матері отримав, того, що поруйнував усі мої замисли…
Стоячи на роздоріжжі, вибрав дорогу мовчання – і цим перший тебе зрадив, та й самого себе. Соромився сказати щиро все, як було; чи рішучості не вистачило? І тільки через багато років ти дізналася правду… – делікатно сказавши , що не мати винна.
Прости мене, прости! Прости і зрозумій мою гризоту… наша зустріч приходила мені у снах. Мої вуста цвіли вогнем твоїх у чеканні тієї щасливої миті. Я міг приїхати до тебе, але з квитком лише в один кінець. І це було б правильно, проте я не був готовий до життя. Треба було вчитися (про це писала мати)… Від безсилля охопив відчай.
Мій старший брат на той час проживав у передгір’ї Карпат – і я поїхав до нього. Переодягнувшись у цивільне, розраду шукав у горах, бо яскраво жили в пам’яті мандрівки з тобою в горах Кавказу. Це був інший світ. Не те, що “мертвий ліс”, який пригнічував мене два роки, а світ краси й життя. І понесла течія днів у вир того нового, що оточувало, і годі було вже як слід розпізнати дороги мрій… І образ твій втратив яскравість.
То була знову ж моя вина. Час від часу я бачив спалахи далекої зірки – твій подарунок – і сумував. Стражденний рік страчених надій… Забути і пробачити себе не можу! Та коли отримав весільне фото, з болем дивився на тебе. Щасливу усмішку ти дарувала іншому. Я бачив щастя у твоїх очах. Повіриш чи ні, але я продовжував тебе кохати. Хоч серце й очі були засмучені, але я щиро за тебе порадів. Подумав: хоч сам не дав, так інший подарував. Якби ти тільки була щаслива. Тоді я не знав і не міг передбачити, що твої страждання, сльози не проминуть мене й келих гіркоти твоєї доведеться випити мені сповна.
Невипадкове радісне знайомство, коротка щаслива надія, кохання – і враз… трагічна втрата: струни життя обірвались, і днина полуднева схилилась у присмерк. Як залишився жити – не знаю? Жахливо згадувати, як смерть мене поцілувала вперше. Немовби сонячне затемнення в душі поселилося, і, здавалося, не розвидниться вже ніколи. А втім, порятунок знайшов у твоїх листах, із них пив живу воду любові. У листах ти ще була моя. Проте на цьому мої пригоди не скінчилися.
Знаєш, як буває: охопленому відчаєм, безнадією життя тобі дарує раптом зустріч, а чи випадкове знайомство. Як дарунок долі…Так і в мене сталося. Весна минула, душа наче відігрілася, біль притлумився й морок холодний звітрився. Літня ніч зіркою в очі зазирнула, даруючи закоханість.
Пам’ятаєш, я писав про це, тільки промовчав: соромно стало, що отримав “ляпаса”. То було зрадливе кохання. За два місяці до весілля моя “любов” стала мені чужою. Вона спіткнулася, а я впав з “коня”. Від образи віра в мені похитнулася. Душа спустошилася, біль повернувся з подвійною силою. Це був уже келих інший: не тільки гіркий, але й отруйний. Я зневірився в щирості почуттів. ЇЇ зрада глибоко мене вразила. Усе те, що було, нездоланною руїною постало між нами. Вона навіть не робила спроби вибачитися, звинуватила мене. А брехня і лицемірство знищили в мені віру… у справжність почуттів.
У зіницях квітка смутку корінням вросла в саме серце – я сам собі став чужим. Усе частіше згадував тебе і твоє невдале заміжжя… хмаровиння з вини знову нависло.
А потім, ти знаєш, що було… довгих 23 роки життя без любові. І дружина моя… Хіба вона була винна, що душа моя відспівала, оніміла і “зоря” вже не світила, лише ледь-ледь жевріла… То стан жахливий! – вина була моя. Отак я й жив, тримаючи все в собі, дивлячись на схід сонця. Десь там жило мною втрачене кохання.
Я виливав на папір усе наболіле… Так з’являлися вірші, листи, які тобі всі так і не довелося прочитати. Лише деякі лягли перед твої очі. Відчуваючи відповідальність перед дітьми, я не робив спроби змінити життя. Хвилювати тебе мені не хотілося. Однак, і стримати бажання бачити тебе не міг. Та перша зустріч з тобою, як спалах яскравий зорі, після довгих десяти років життя віддалік одне від одного… Коли яскравий день переростав у ніч – то була жорстока внутрішня боротьба і сумне згасання. Я розумів, що порушувати рівновагу твого життя неприпустимо, тому наскільки міг приховував почуття. І тому потяг, у якому я повертався з Середньої Азії, промчав повз тебе.
Мережачи пером аркуш за аркушем, писав для тебе, а залишав у себе, і тих записів на книгу вистачить. Книги стали найближчими друзями, а особливо поезія з найулюбленішим Франческо Петраркою. Він оспівав у сонетах “свою” Лауру; кохав її, хоч вона йому й не належала.
А його почуття?!… Ми в цьому були споріднені, бо ти теж не належала мені, а любов мене не полишала. І як же я був вражений від рядків, коли прочитав: “Ви не побачите моєї зради: ви – очі, що дали мені любов”. Хіба це не про мене? Хіба це не для нас?
Сховавшись у мушлю творчості, творив, і від того почувався щасливим, як і Петрарка, коли вигукував: “Блаженна ти, але який же щасливий той, хто у власних віршах тебе оспівав”. Мить незбагненна, коли з’являються потрібні слова, наче відчуваєш присутність твою… Ті слова від тебе, лягають рядками творення – і тоді перебуваєш у великому піднесенні…
У слові «прощай» є щось заповітне, та я не хочу ним звертатися до тебе. Моє бажання подякувати тобі за те, що ти була, що будеш жити в душі. От тільки чи почуєш?… Ні! Певен: почуєш!!! Вибач мені за сумнів.
Спасибі тобі за те, що була…
І певен, що завжди ти будеш.
За день жайвірливий, за зоряну ніч…
За “ніч”, що в душі моїй губиш.
Спасибі тобі за келих долонь,
З яких ти мене напувала.
За шепіт води гірської ріки,
За спрагу яку втамувала.
Спасибі за очі тернові твої,
Дарований надих творіння.
За бісерний почерк срібного пера,
За скинуте з серця каміння.
Спасибі за піднесений келих вина –
Любові твоє благословіння.
За ніжний і теплий дотик руки,
За щиру сльозу благоговіння.
Спасибі за те, що жила…….
Спасибі за щастя дарунок!
Пробач, коли прощались ми, сказав тобі: пора… І… стрибнув на підніжку в прощальній зорі надвечір’я. Потяг рушив, віддаляючись від тебе, а я поплив через “море” в незвідане майбуття з твоїм благословенням на любов, залишивши тебе в минулому. Твої останні слова, зрошені слізьми; “Прощай, ми ніколи більше не побачимось” – стисли серце. На очі навернулися сльози. У прощальному помасі рук завмерли наші ридання… Твої сльози скрапували на землю, а моїх ти не побачила, бо вони омивали… моє серце.
Потяг набирав швидкості, а погляд мій не відривався від твоєї сумної постаті. У тобі я бачив те тридцятирічне минуле. Ті ж самі очі, як і тоді… ледь усміхнені, крізь сльози дивилися на мене. Я думав про те, що це третє наше в житті прощання …і останнє. Воно було схоже на два попередніх, але тоді ми несли в собі віру, любов і надію на звершення, а зараз, зараз залишалася лише в пам’яті любов. У пам’яті такого близького й далекого життя.
Я розумів, що все колись повинно минутися, проте те, що глибинно проникає в безмежність свідомості, незбагненність людського єства – того неосяжного космосу, який вибухає спалахами, здавалося, згаслих зірок, залишається жити назавжди. Так трапилось із нами.
Твій останній лист після нашої зустрічі, коли ми назавжди попрощалися, нічого не обіцяючи, вибухнув… Магма любові лилася через край. Здалося, що ти здатна спалити й поруйнувати все те, що було у твоєму житті без мене. Я не хотів руйнувати ( на той час я вже будував нове) тобою ж благословенне життя. Я пам’ятав прощальні слова… і сльози на очах… То були сльози прощання з минулим. З нашим минулим, зі мною. Сумно…Гірко…Туга огортала обох… Благословивши мене на любов, ти втрачала…
Важко уявити, що творилося у твоїй душі, проте ти бажала, щоб щастя не оминуло мене, певно згадавши той лист, коли я, втративши тебе, щиро бажав, щоб ти була щасливою. Цього разу твоє побажання збулося. Зараз ти є втіленням щасливого в мені життя.
…Уже двадцять літ минуло, як ми покинули перон прощання й сім років, як у тобі свіча життя погасла. Смерть для мене – темрява, а для тебе – вічне світло. Я певен: світлі янголи підняли твою душу у сфери Незвіданого незгасаючого світла. Хоч я і не бачу тебе, ти не приходиш у сни, однак твоя душа, звільнившись від тягарю земного, увібрала в себе те фосфоричне Світло Вічності, яке сягає глибин моєї свідомості. Ти, наче янгол, надихаєш, а інколи, здається, рукою водиш у співтворенні. ДЯКУЮ. Без тебе, мого світоча, ця книга не з’явилася б на світ. Твоє Одкровення, любов і страждання покликали її до життя, коли літа вже вдягнули мене в срібло. От я живу, творю і пам’ятаю одкровення твого слова: “Твоя радість – то моє щастя. Живи за мене.”
Живу під небом блакитним щасливо, із хмаринкою твоєю в серці. Хоч ти й пробачила мені, в останній раз скажу: « Пробач за втрачені роки… Чекай, час сплине – і я прийду».
Життя минуще, але справжня Любов – вічна, бо дарована Богом. Народжене почуття випромінюється і сягає сфер вічного Духу того, хто поряд, запалюючи смолоскип небесного Світла, де двоє стають єдиним у вічному поступі життя – творення, згасання.
Якщо чомусь моєму судилося зберегтися в цьому світі, де все є минуще, я хотів би, щоб збереглася ця книга, наповнена Божим теплом ЛЮБОВІ, незламною ВІРОЮ і НАДІЄЮ прощення.
Уривок з майбутньої книги… початої з кінця. 10 11 2021 р.
В основу положена реальна історія життя, прожита в листах – 1971 – 2014 роки.
© Михайло Байдаков
ВСІ ТВОРЧІ РОБОТИ ДОДАЮТЬСЯ В НАЦІОНАЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ ФОНД
НАЙКРАЩІ ТВОРЧІ РОБОТИ ДОДАЮТЬСЯ В МІЖНАРОДНИЙ ЗОЛОТИЙ ФОНД ТВОРЧОСТІ
Ви можете подарувати Меценатську нагороду (одну чи декілька), яка з відповідними цифрами з'явиться на сторінці учасника, а кошти працюватимуть на просування талановитої людини (колективу).
Хто вже отримав меценатську нагороду?
ВЗЯТИ УЧАСТЬ В КОНКУРСІ
Допомога талантам
Всеукраїнські і міжнародні конкурси в Творчій екосистемі Алея Зірок України.
__________ЗОРЯНИЙ ЖУРНАЛ
Персональні сторінки творчих людей і колективів в Зоряному журналі. Покажіть ваш талант світові. Долучайтеся прямо або через будь-який наш конкурс сьогодні!
СЬОГОДНІ В ПРОМО
Обрій в її очах
Я відчувала те саме
Дівчинка з Місяця
Ілон Маск – марсіанин
