Ксенія Дзятко / Kseniia Dziatko
14 років, м. Кривий Ріг, Україна
Проза, оповідання
Творча робота
«Довгоочікуваний дзвінок» (К. Дзятко)
Викладач Олеся Осадча
Криворізька гімназія №41 Криворізької міської ради
Міжнародний конкурс Roma: Talenti d’Europa. 5‑й сезон
Публікуйте Зіркові сторінки, новини про себе, запрошуйте меценатів на допомогу. Ставайте відомими!
Довгоочікуваний дзвінок
Кімната Тетяни Олександрівни, просякнута запахом пилу та старого дерева, мовчазно зберігала спогади. Сонячні промені, що пробивалися крізь запорошені шибки, немов боялися торкнутися розставлених на полиці фотографій. На одній з них – вісімнадцятирічний Андрій, з бешкетським блиском в очах, тримає в руках щойно спійманого карася. Жінка пам’ятала той день на березі Інгульця: сонце, річка, безтурботний сміх сина, уся родина разом… Кривий Ріг був тоді, у 2014, таким мирним, далеким від війни. Здавалося, це було в іншому житті.
Минуло якісь десять років, але жінці відчувалося, що цілі століття відділяють її від того дня, коли зробили фото на відпочинку біля річки. Адже відтоді, як Андрій, її юний Андрійко, зник безвісти, її життя перетворилося на нескінченне очікування. Він, військовий 17-ї танкової бригади імені Костянтина Пестушка, завжди був її гордістю. Єдиний син в родині Тетяни Олександрівни з березня 2022 стояв на захисті Батьківщини, з гордістю звільняв від ворога знайомі з дитинства села та селища Херсонської області, які завжди проїжджали дорогою до Лазурного на березі Чорного моря. Потім були операції в Харківській області, Запорізькій й останнє місце, з якого згорьована матір отримувала звістку від сина – околиці Бахмута. Де ж тепер її синочок?
Звуки вулиці – трамвайний дзвін, гамір ринку – доносилися здалеку, ніби з іншого виміру. Її світ звузився до цієї кімнати, до телефону, який постійно тримала в полі зору й перевіряла, чи заряджений, чи є сигнал, чи увімкнені на всю гучність сповіщення. Врешті, її світ звузився лише до болю, що роз’їдав зсередини. Раптом за вікном загуркотів холодній осінній дощ. Вона згадала, як Андрій ще малим боявся грози і ховався від грому, а вона шепотіла йому, що це природа злиться, і заспокоювала різними оповідками. Хто ж заспокоїть її зараз?
Бахмут. Квітень 2023-го. Земля здригалася від вибухів, небо палало від вогню. Ніяка гроза з дитячих спогадів Андрія навіть зрівнятися не могла з тими жахаючими звуками від снарядів. Він, захеканий, з брудом на обличчі, накладав на ногу пораненого товариша турнікет, бо ворог штурмував їхні позиції і сподіватися на допомогу лікарів було марно. Наказ був відступати, рятувати залишки взводу. Але він не міг залишити Максима тут, під цим безжальним вогнем. “Я його не кину! Йому ж ніхто не допоможе, навіть не помітять живого серед залишків підірваної техніки, тліючих згарищ та інших загиблих”, – промайнуло в голові і рішення було прийнято. Коли останній танк відійшов, вони залишилися вдвох – проти вогню, проти смерті, проти невідомості. Незабаром їхні позиції були в оточенні. Попри безпорадність і безсилля, беззбройний Андрій підвівся і скільки було сил тягнув пораненого Макса назустріч росіянам, сповіщаючи ворога, що вони без зброї і даючи цим шанс на життя для друга. Але для тих, хто прийшов убивати, підняті догори руки беззбройного нічого не означали, автоматна черга пронизала задимлене тяжке повітря поля бою…
Після зникнення Андрія Тетяна Олександрівна оббивала пороги військкомату, телефонувала на гарячі лінії, писала запити в різні інстанції. Кожна непевна звістка, кожна чутка, кожен невідомий номер телефону змушували її серце завмирати від надії та страху. Вона ночами не спала, переглядаючи фотографії сина, молячись за нього, вірячи в диво. Дні тягнулися, як вічність, наповнені тривогою та невідомістю.
Колонія для злочинців десь в центральній Росії… Тісна, задушлива камера. Світло тьмяно пробивалося крізь брудне вікно під стелею. Військовополонений з тривожним блиском в очах щодня згадує обличчя побратимів, бої під Бахмутом, свист снарядів над головою. Він думає про матір, про її заплакане обличчя, про її молитви. Він знає, що вона чекає.
Умови утримання були жахливими: голод, холод, постійні приниження, примусовий спів російських пісень, допити і побої. Але він тримається, згадуючи материні настанови, згадуючи рідний Кривий Ріг, згадуючи свою Україну та пам’ятаючи, що його полон – це ціна за врятоване життя товариша. Поруч сиділи й інші – хтось мовчки дивився в стіну, хтось тихо молився. Вони були різними – за віком, за освітою, за походженням, але їх об’єднувало одне – жага до волі та віра в повернення додому.
Минули довгі місяці невідомості, сповнені болю та надії. І ось, нарешті, настала мить обміну. Він стоїть на нейтральній території, чекаючи на хоча б якісь вказівки. Секунди здаються вічністю. Поруч з ним – його побратими, такі ж виснажені, але з палкими очима. Вони обмінювалися поглядами, стриманими посмішками, короткими дратівливими фразами. У повітрі висіла напруга, змішана з надією. Коли пролунала команда і вони рушили вперед, він відчув, як з плечей впав важкий тягар. Він ішов додому.
У кімнаті Тетяни Олександрівни раптово задзвонив телефон. Один, короткий, різкий, як постріл. Серце жінки підстрибнуло, завмерло на мить, а потім шалено закалатало, віддаючись гучним стуком у скронях. Вона, немов уві сні, піднесла тремтячу руку до слухавки. Це був той дзвінок, на який вона чекала місяцями, кожною клітинкою свого тіла, кожною краплею крові.
– Алло? – прошепотіла вона ледь чутно, голос її дрижав, як осінній листок на останньому вітрі.
На іншому кінці дроту запала коротка тиша, така тяжка, що здавалося, ніби вона триває вічність. А потім пролунав голос. Такий знайомий, такий рідний, такий вистражданий.
– Мамо? Це я. Андрій.
Сльози, що стримувалися довгі місяці, хлинули з очей Тетяни Олександрівни бурхливим потоком. Її тіло затрусилося від ридань, вона не могла вимовити жодного слова. Вона чула тільки його голос – хриплий, втомлений, але живий.
– Мамо, я вдома, – повторив Андрій, і в його голосі прорвалася така сила, така незламна воля, що мама зрозуміла – він витримав. Він повернувся.
Після дзвінка Тетяна Олександрівна ще довго сиділа на дивані, міцно стискаючи в руках слухавку, ніби боялася, що цей чарівний зв’язок знову обірветься. Її погляд зупинився на фотографії Андрія. Тепер вона бачила не тільки юнака з минулого, але й воїна, що пройшов крізь пекло й повернувся додому. І вона знала, що ця усмішка, усмішка переможця, знову засяє для неї.
Андрій стояв на порозі рідного дому. Він бачив матір, її зморшки, її сиве волосся, її очі, сповнені сліз щастя. Він обійняв її міцно-міцно, і відчув, як знову став маленьким хлопчиком, що шукає захисту поряд з мамою від страшної грози.
Телефонний дзвінок. Один короткий звук, що розірвав полотно часу, повернув надію та повернув сина. Цей дзвінок був не просто звуком – він повернув життя Тетяні Олександрівні.
© Ксенія Дзятко
ДОКУМЕНТИ КОНКУРСІВ ОПТИМАЛЬНІ ДЛЯ АТЕСТАЦІЇ
ВСІ ТВОРЧІ РОБОТИ ДОДАЮТЬСЯ В НАЦІОНАЛЬНИЙ ТВОРЧИЙ ФОНД
ТАЛАНТИ ПРОСУВАЮТЬСЯ В УКРАЇНІ, ЄВРОПІ І В СВІТІ
УЧАСНИКИ ОТРИМУЮТЬ ДОПОМОГУ ВІД МЕЦЕНАТІВ
Ви можете подарувати Меценатську нагороду (одну чи декілька), яка з відповідними цифрами з'явиться на сторінці учасника, а кошти працюватимуть на просування талановитої людини (колективу).
Хто вже отримав меценатську нагороду?
ВЗЯТИ УЧАСТЬ В КОНКУРСІ
Допомога талантам
Всеукраїнські і міжнародні конкурси в Творчій екосистемі Алея Зірок України.
__________СЬОГОДНІ В ПРОМО
Якби не було тебе...
"Якби не було тебе..." – найкраща пісня про кохання у цьому році
КУРСИ
ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ
Музична індустрія. 60 годин
Інклюзивна освіта. 15 годин
