Як прийде час піти у засвіти, хотілося б узяти із собою трохи згадок про це життя.
Трохи слів і думок, трохи посмішок і зітхань, трохи поглядів і торкань.
Кольори і пахощі, світло й тіні, спеку й прохолоду.
І частинку любові небесної, і частинку кохання земного.
І натхнення. Хай воно залишиться повним. Адже воно приходить звідкись згори, з загадкових космічних висот.
Воно, здається, є скрізь, воно пронизує Всесвіт. Натхнення. Яскраве, кольорове, стрімке і потужне, що творить світи.
Можливо, десь там і справді утворюються світи. А може і тут. Світи і засвіти.
Тож хай буде натхнення завжди і скрізь. І спогади, і відчуття.
І ви, мої любі. Моє минуле, сьогодення і майбутнє. Ви в моєму серці, в моїх думках. Ви моє натхнення. Заради вас усе.
Коли прийде мій час, сумуйте творчо. Створіть пісню. Полегшіть мій шлях своїми думками. І спогадами про найкраще.
Я ж дякую тобі, кохана. Знаю, що без кохання твого в небеса не пройти.
І дякую, тобі, доню. Пам’ятай, що ти найкраща в усьому світі. Завжди. Тримай цей світ талантом, коли мене вже не буде тут.
Тож як прийде час піти у засвіти, я візьму, скільки зможу, і любові небесної, і кохання земного.
І натхнення.
© Андрій Мірошниченко, 2025
